**Несподіване щастя: драма знайденої родини**
У чарівному містечку Синевир, де гірське повітря змішується з ароматом цвітучого черемши, а вулички тонуть у зелені, Дмитро вперше вирушив з новими батьками до бабусі та дідуся в село. Разом із ними приїхала тітка Марія, сестра батька, з двома своїми синами. Усі весело базікали, не закидаючи Дмитра розпитуваннями, і він відчував себе несподівано легко. Хлопчик швидко знайшов спільну мову з двоюрідними братами. Бабуся частувала всіх млинцями з домашньою сметаною чи медом — на вибір. У діда була своя пасіка, і мед пахнув так, що аж голова крутилася. Дмитру село здавалося казкою, і коли вони їхали додому, він усе думав: «От би залишитися тут назавжди…» Та в серці ховався страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері сталося те, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Дмитра, Богдана та Олени, зібралася майже вся родина. Дмитро приїхав здалеку з дружиною та донькою. Він служив у іншому місті, і сім’я жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя — важку, але з щасливим кінцем. Дмитро підвівся, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
— Дорогі мої мамо й тату, здоров’я вам і довгих літ! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагалися заповнити мною порожнечу у своїй. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Олена й Богдан дивилися на сина зі сльозами, повними любові й гордості.
Дмитро вже не вірив, що чергова прийомна родина — це надовго. Одинадцять років, а він усе ще у дитбудинку. Йому вже не хотілося покидати звичні стіни, але літня вихователька тітка Галина погладила його по голові й ніжно промовила:
— Нічого, Дмитрику, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекаємо на тебе.
— Так, чекаєте, — буркнув він. — Вихователька Наталія Володимирівна сказала, що перехреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
— Не слухай її, — махнула рукою тітка Галина. — Вона молода, ще не навчилася з дітьми знаходити спільну мову, от і вимовила.
Тітка Галина любила Дмитра, жаліла його, і він відповідав їй теплом і повагою. Вона заспокоювала його, щоб не переживав, якщо з новими батьками не складеться.
— Чекаємо, звісно, чекаємо, — додала вона. — Навіть директорка сказала — твоє ліжко поки що не займатимуть, новеньких у інші кімнати поселимо.
Дмитро кивнув, окинув поглядом спальню, думаючи, що, мабуть, скоро повернеться. Їхати не хотілося.
— Навіщо я погодився? — розмірковував він. — Хотів відмовитися, а ці двоє так дивилися, з якоюсь надією, стало їх шкода. Та й годі, мені не вперше. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер усе одно. Бувало, дізнаються прийомні батьки, що в них буде власна дитина, і я їм уже непотрібен. Навіщо тоді брали?
Дмитро пам’ятав, як випадково розбив телефон у одній прийомній родині. Його так лаяли, називали невдячним, а потім повернули у дитбудинок — «не підійшов». Бували різні опікуни, але Дмитро став старшим і хитрішим. Якщо родина не подобалася, він навмисне робив щось таке, щоб його відправили назад. Він навчився розуміти, де до нього справжня любов, а де — порожнеча.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Ганна Іванівна, кликала його «Дмитриком». Який він Дмитрик? Він Дмитро, майже дорослий, а вона пестить. Жили вони у великому будинку, але власних дітей у них не було. Ганна поселила його у кімнату, де все було рожеве — занавіски, плед, навіть стіни. «Мабуть, дівчинку хотіли», — подумав Дмитро. У кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все не під його смак. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, щоб не заважала. Ганна гралася з Дмитром, як з лялькою: одягала, фотографувала, хвалилася подругам, який її «Дмитрик» гарненький. Іншеди водила в парк, але на каруселі для малюків — Дмитру було соромно поруч із крихітками.
Інколи він жалів Ганну. Вона плакала, скаржачись подругам по телефону, що чоловік її не любить, що не може народити. Дмитро дивився на неї дорослими очима й думав: «Жалко, звісно, але в дитбудинку все одно краще, ніж у рідної матері». Ту він пам’ятав нечітко, але знав, що від неї його вчасно забрали — сусіди викликали соцслужбу. У п’ять років у дитбудинку він зітхнув вільно: чисте ліжко, друзі, добра тітка Галина.
У будинку Ганни Дмитру набридла її опіка. Він почувався пятирічним. Розгромив рожеву кімнату у приступі злості, ледь не подряпав машинуПрийомний батько лише знизливо подивився на його вчинок, а Ганна, схлипуючи, почала збирати його речі, і вже за кілька годин Дмитро знову опинився у дитбудинку, де тітка Галина лише сумно похитала головою.
