Сьогодні я хочу записати свої думки про те, як несподівано змінилося моє життя. Після смерті дружини наш дім став таким пустким, наче в ньому завжди тихо. Донька Оксана з сім’єю жила у Львові, навідувалася рідко. Яввечір сидів сам, переглядаючи старі фотографії, де ми щасливі, разом. Одного разу Оксана зателефонувала – розмовляли не лише про здоров’я, а й про моє самотнє життя. Я подумав: може, приїде. Але вона запропонувала здати кімнату – знайомий хлопець, брат її подруги, залишився без житла після розлучення.
Так у мене з’явився квартирант – Богдан. На перший погляд – скромний, чемний, спокійний. Платив вчасно, обідав небагато, іногда пригощав мене солодощами. Дивилися разом телевізор, говорили про життя. Але потім усе змінилося…
Якось Богдан привів двох знайомих – ті гуляли, сміялися, курили аж до пізньої ночі. І так не раз. Я намагався поговорити, але почув у відповідь: «Я плачу. У договорі немає заборони на гостей». Потім з’явилася його дівчина – Марія. Спочатку заходила, потім залишалася ночувати. Богдан почав натякати, щоб ми помінялися кімнатами. Я спершу відмовлявся, та згодом погодився.
Одного ранку Марія приготувала млинці й запросила мене до столу. Богдан сказав мирно: «Забудемо минулі суперечки. Залишимось тут – близько до роботи, а ви – добрий чоловік. Гостей більше не запрошуватимемо». Марія додала: «А якщо хочете, можете переїхати в село? У моєї тітки є хата в Малинці. Безкоштовно, тільки доглядати треба». Я спершу образився, але потім подумав: «Краще в селі, ніж у цій квартирі, як у готелі».
Хатина була старою, але затишною. Я прибрав, відремонтував піч за допомогою сусіда Тараса. Він виявився жартівником, роботягою – вчив мене рибалити, запрошував на чай. Навесні приїхала Ганна – господарка будинку. Привезла запаси, ми познайомилися. Я пригостив її юшкою, Тарас теж приєднався. Так і пішло. Кожні вихідні Ганна навідувалася. А потім сталося неочікуване…
Коли ми зібралися до Києва, щоб обговорити майбутнє з квартирантами, нам відчинила двері Марія – вже з помітним животиком. «Ми з Богданом одружилися», – промовила вона. Ганна, поглянувши на мене, додала: «Переїжджайте в мою квартиру, а ми – сюди». Богдан розгубився, а я пояснив: «Ми теж вирішили побратися. Нам теж хочеться тепла…»
Незабаром народився хлопчик. Ганна пішла на пенсію, допомагала з онуком, а в вільний час ми з чоловіком їздили в село. Хату відновили, чекали на гостей. Тарас виробив дитяче ліжко. Ось так із випадкового сусідства виросла справжня родина. Життя інколи робить дивні вигини – головне, не закривати серце перед ними.
