Родина, якої не було
Дзвінок матері перервав ранкову тишу у маленькій квартирі в приміському містечку Боярка. Олеся, потираючи очі, підняла телефон.
— Та ж Настюша лікар! — голос матері тремтів від наполегливості.
— І що? — холодно відповіла Олеся Миколаївна.
— Лікар — це не просто робота, це покликання! — проголосила мати, ніби відкрила велику істину.
— Нехай покликання, — не здавалася Олеся. — Але яке вам діло до Насті, якщо ви чверть століття знати її не хотіли?
— Вона ж лікар, отже, повинна допомогти! — не вгамувалася жінка.
«Кому винна — всім пробачаю», — блиснула в Олесі гірка жартівлива думка, але сміятися не хотілося. З ріднею жарти недоречні, особливо коли рідні, по суті, немає. Олеся та її донька Настя були нікому не потрібні. До певного часу. Поки Настя, її «набігла», як колись називали дівчинку, не закінчила медінститут у Києві.
І ось тоді рідня з’явилася, немов із-під землі. Як тіні, що виповзають у присмерку, вони рапітко згадали про існування Олесі та її доньки.
— Як же чудово, що тепер у нас своя лікарка! — умилялася тітка Марічка, забувши, як колись відмахнулася від вагітної племінниці.
— Треба б нирки перевірити, щось болить, — підхопив дядько Павло, який свого часу відмовив сестрі у допомозі, кинувши: «Сама винувата, не треба було гуляти!»
Навіть мати, котра колись відвернулася від Олесі, тепер дзвонила з приторною турботою.
Колись, двадцять три роки тому, Олеся залишилася сама. Її коханий, Андрій, кинув її, ледве дізнавшись про вагітність. У серіалах чоловіки тішаться, побачивши дві смужки, але в житті все інакше. Олеся зустріла його в кафе, де працювала офіціанткою, приїхавши до Києва з дипломом економіста та купою мрій. У рідному селі під Житомиром її знання нікому не були потрібні — потрібні були доярки. Місцевий агроном, якийсь Ковальчук, вже залицявся до неї, але Олеся мріяла про більше. Вона рвонула до столиці, сподіваючись на допомогу дядька Василя, брата матері.
— Я прямо з вокзалу! — радісно повідомила вона, простягаючи банку малинового варення й пляшку молока.
Дядько подарунки взяв, але одразу відрізав:
— Тут тобі не село, місця нема! І своїм не вистачає. Іди в хостел, це недорого.
Олеся, приголомшена, пішла. Навіть чаю їй не запропонували. У розпачі вона зайшла у перше-ліпше кафе й побачила оголошення: «Потрібні посудомийки». Господиня, помітивши її розгубленість, запропонувала ночувати у комірці за півставки доглядача. Олеся погодилася. Соромно, але що робити? Жила у закутку, мила посуд, збирала гроші.
А потім зустріла Андрія. Він був кур’єром, часто обідав у кафе. Гарний, з міцними руками, він здавався надійним. Олеся, невигапна, зі звичайним обличчям, але яскравими очима, вперше відчула себе бажаною. Коли він запропонував жити разом, вона, забувши мамині поради, погодилася. Любов засліпила її. П’ять місяців щастя — і вона вже мріяла про весілля, витрачала заощадження на подарунки Андрію. А потім дізналася, що вагітна.
Андрій влаштував скандал, кричав, що не готовий, і вигнав її. Олеся, в сльозах, подзвонила матері:
— Мамо, я вагітна. Допоможи, будь ласка.
— Нагуляла? — холодно запитала мати. — У нас у родині таких не було. Викручуйся сама.
Дядько Василь теж відмовив:
— Ти даєш, племіннице! Нам своїх дітей піднімати треба!
Рідня відвернулася, і Олеся залишилася сама з ростучим животом. Повернутися в кафе не могла — комірку вже зайняла інша. Але господиня, добра душа, запропонувала жити у своєї бабусі, 86-річної старої, жвавої та самостійної.
— Подивишся за нею, а плати не братиму, тільки за комуналку, — сказала вона.
Олеся плакала від вдячності. Так почалося нове життя. Бабуся допомагала з маленькою Настею, готувала, коли Олеся вибивалася з сил. Було важко. Двічі Олеся просила рідню про гроші — у Насті був алергічний бронхіт, потрібні були ліки. Ніхто не допоміг. Позичила все та ж господиня кафе.
Минали роки. Бабуся померла, Олеся повернулася в кафе, потім пробилася на курси і стала менеджеркою в фірмі. Ввечері підробляла посудомийкою, щоб у Насті було все найкраще. Заощадивши, купила хрущовку на околиці Києва. З чоловіками покінчено назавжди — у кохання вона більше не вірила. Настя виросла, закінчила медінститут із червоним дипломом і влаштувалася у престижну приватну клініку.
І тут рідня ожила. Настя, наївна, захотіла побачити бабусю, яка до того часу переїхала до Києва. Олеся відмовляла: «Не буди лихо!» Але Настя поїхала. Повернулася іншою — бабуся назвала її красун— бабуся назвала її красунією та розумницею, запевняючи, що ніхто їх не кидав, просто «долі не сплелися», а тепер усе налагодиться.
