В кухні пахло наваристим борщем, який мішала Надія Іванівна, важко дихаючи та припікаючи. Вона панувала у цьому невеликому просторі, ніби справжня господиня, а її дерев’яна ложка була, як скипетр. За вікном темніло, рання весна ще не набрала сили, але Катрі, невістці Надії Іванівни, було не до спокою. Її затишний дім перетворився на поле битви з приїздом незапрошеної гості, яка не лише втрутилася в їхній уклад, а й одразу ж оголосила: «Тут тепер я командир».
Надія Іванівна була жінкою з характером. Її пухкі щоки надавали обличчю суворості, а холодний погляд з-під густих брів міг змусити вибачатися навіть за те, що ти просто ввічливо посміхнувся. Вона говорила різко, наче кожне її слово — закон. Вона приїхала до сина пожити, бо в себе робила ремонт, але термін перебування виявився… дуже еластичним.
— Спальня в вас, звісно, не палац, — пробурчала вона в перший же вечір, озираючи кімнату. — Та нічого, як-небудь переживу. Тільки постіль мені свіжу дай, не ту, що для себе застилали. Я ж не в готелі, а в рідних.
Катя завмерла.
— Це ж наша спальня, — несміливо заперечила вона. — Ми з Ігорем тут спимо!
Свекруха лише хмикнула.
— Та й що? У вас у вітальні диван широкий. Молоді, здорові — приляжете. А мені, бачиш, спину береже. Та й ненадовго я, не переймайся.
«Ненадовго» прозвучало обнадійливо. Але Катя вже відчувала — ця тимчасовість перетвориться на нескінченність.
Ледве вона почала звикати до свекрухи, як у двері постукали. На порозі стояла Оксана, молодша донька Надії Іванівни. Весела, безтурботна і безробітна дівчина просто завалилася в квартиру з величезною сумкою.
— Привіт, я до вас, — сказала вона, скидаючи кеди під ноги. — Поживу трохи. Грошей нема, їсти нічого, а мама ж у вас. Ви ж такі гостелюбні — можу і довше. Катю, чаю наливай, я з дороги.
Катя стояла, ніби їй по голові вдарили. Це був її дім. Її простір. Але з кожним новим гостем вона відчувала себе все більш чужою.
— Ігор! — вибухнула вона пізніше на кухні. — Це що ще таке? Чому я маю всім задовольняти? Чому вони себе ведуть, ніби це їхня хата? Коли твоя мати поїде? І чому тут ще й Оксана?!
Але Ігор лише знизав плечима.
— Ти ж знаєш маму, — спокійно відповів він. — Вона така. Просто ігноруй. Скоро поїдуть.
— Скоро — це коли? Через тиждень чи через рік? — зашипіла Катя. — Вони навіть не питають! А ця «королева» забрала НАШУ спальню, Ігор!
— Не заводися, — різко перервав він. — Мама в літах, треба поважати.
Катя глибоко вдихнула і замовкла. Але злість клекотіла всередині.
Кожен новий день перетворювався на випробування. Надія Іванівна командувала, посилала Катю в магазин, вказувала, як «справжня господиня повинна готувати», і критикувала все: від зачіски Каті до її, як казала свекруха, «нКатя мовчки зачинила за ними двері, зітхнула з полегшенням і вперше за довгий час відчула, що знову дихає вільно.
