— Мамо, тільки не кажи, що забула! — скрикнула Олеся, вриваючись у передпокій і скидаючи з плечей шкіряну сумку. — Ну мам! Я ж попереджала тебе ще місяць тому!
Ганна Іванівна повільно відвернулася від дзеркала, де поправляла сиві коси. Руки в неї тремтіли, але погляд залишався спокійним.
— Про що ти, доню? — тихо запитала вона.
— Як про що?! — Олеся шпурнула сумку на канапу. — Про день народження Андрія! Завтра ж йому п’ятнадцять! А ти що, знову в своїх думках?
— Та ні, пам’ятаю я… — Ганна Іванівна сіла в крісло, склала руки на колінах. — Просто думала, може, не варто так гучно…
— Не варто? — Олеся зупинилася посеред кімнати, впільно дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?
Ганна Іванівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Олеся приїжджала до неї з онуком на вихідні. Донька завжди була такою — гарячою, вимогливою. А тепер, після розлучення, стала ще гіршою.
— Олю, заспокойся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила в кондитерській, — сказала вона втомлено. — Тільки от думаю, може, він не хоче великого свята? Він у нас такий тихий став…
— Тихий? — фукнула Олеся. — Він підліток! Усі підлітки тихі з дорослими. Але це не означає, що святкувати не треба. Навпаки, треба показати, що ми його любимо!
З коридору почувся скрип половиці. З’явився Андрій — вищезростий, худий, з неслухняним темним чубом і серйозними очима батька.
— Привіт, бабу, — буркнув він і косився на матір. — Чого кричите?
— Не кричимо, а обговорюємо твій день народження, — Олеся миттєво змінила тон на солодкуватий. — Завтра ж твій день, сонечко! Бабуся торт замовила, я подарунки привезла…
— Та не треба мені нічого, — пробурчав Андрій, сідаючи на край канапи. — Обійдуся.
— Як це обійдешся? — обурилася Олеся. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!
Андрій знизав плечима і втупився у телефон. Ганна Іванівна з тривогою подивилася на онука. Щось з ним було не так. Вже кілька місяців він приїжджав дедалі замкнутішим, ледве розмовляв із нею, а з мамою взагалі відповідав односкладово.
— Андрійку, а що ти хочеш у подарунок? — м’яко запитала вона.
— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.
— Як нічого? — Олеся сіла поруч із сином. — Може, новий телефон? Чи комп’ютер оновимо?
— Мам, відчепись, — буркнув Андрій і встав. — Піду до себе.
— Куди до себе? — Олеся підскочила. — Ми ж тільки приїхали! Давай краще плани будувати, кого запросити…
— Нікого не треба! — різко обернувся Андрій. — Зрозуміло? Нікого! Хочу бути сам!
— Але чому? — збентежено запитала Олеся. — Раніше ти любив свята…
— Раніше… — Андрій криво посміхнувся. — Раніше багато чого було інакше. А тепер не треба робити вигляд, що нас усіх так тішать ваші дні народження.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Олеся залишилася стояти посеред кімнати, роззявивши рота від подиву.
— Що з ним? — повернулася вона до матері. — Він же раніше був таким веселим!
Ганна Іванівна важко зітхнула. Вона бачила, як змінюється онук. Бачила, як він страждає через розлучення батьків, як метОлеся глянула на матір, потім на зачинені двері кімнати сина, і раптом усвідомила, що найкращий подарунок, який вона може йому зробити, — це просто дати йому бути почутим.
