Отакої!
Оксана біглав торговим центром із купою пакетів, обганяла людей на ескалаторі, поспішала та в думках лаяла свого «милого» хлопця — Тараса, у якого навіть машини не було, щоб зустріти її та відвезти додому з усім тим добром. Довелося викликати таксі. Але, як на зло, водія призначили миттєво. От і довелося їй, на підборах, мчати через увесь центр до парковки.
Злість клекотіла в ній. Ну як так?! Навіть зустріти не може, і ще й нові шкіряні туфлі натерли ногу до крові.
— Дівчино, обережніше! — обурилася жінка на ескалаторі, яку Оксана нечайно зачепила пакетом по голові.
— Дивіться під ноги, а не в небі рахівницю ведіть! — відповіла вона, навіть не озираючись.
— Хамуга! — плюнула та жінка, але Оксані було байдуже.
Вона вибігла на парковку, ледве дихаючи, і тільки тут згадала перевірити номер машини. Але водія вже не було — відмінив замовлення. А ціна підскочила втричі. Оксана люто скасувала пошук, засунула телефон у кишеню й озирнулася. Поряд була лавка. Вона сіла, скинула пакети й зірвала з ноги ту прокляту туфлю.
— Господи! Немов усі сьогодні проти мене! — вилаялася вона, штовхнувши пакет.
Той сумно впав, а чек вилетів із нього.
Оксана заплющила очі. Останнім часом їй здавалося, що життя спеціально їй щось підкидає…
***
Вона завжди хотіла більшого. Якщо телефон — то останньої моделі. Якщо манікюр — то у найкращого майстра. Якщо хлопець — то лише такий, який відповідав би її високим стандартам. Але з цим не щастило. Замість розумних, багатих і гарних траплялися лише «неліквідні»: старі, товсті, лисі, дурні.
— Дотанцюєшся, що залишишся сама, — казала їй матір. — Чоловік ціниться вчинками, а не грошима чи обличчям.
— Ну й що, я муситиму вночі в його вчинках розглядатися? Гарні вчинки без грошей теж не дуже виглядають, — парирувала двадцятип’ятирічна Оксана.
Мати мовчала. Донька була занадто язиката. Наче на курси красномовства ходила, хоча працювала звичайною адміністраторкою в ресторані. Саме там три роки тому все й почалося. Вона бачила дам у хутрах, яких приводили заможні кавалери, і думала: «А чим я гірша?»
Але життя має свої плани. Заможні чоловіки навіть не дивилися в її бік. Щось видавало в ній звичайну дівчину з провінції. А Оксана мріяла про чоловіка з авторитетом, гарною посадою, іномаркою та костюмами з Європи.
Але час йшов, а ідеал не знаходився. Тому вона здалася, коли за нею почав залицятися Тарас. Банківський клерк, на чотири роки старший, зі стабільним, але середнім доходом. Зовні — нічого особливого: русяве волосся, сірі очі, середній зріст. Але була двокімнатна квартира в іпотеку. Машини не було — Тарас вважав, що в місті з метро, це марна витрата.
Він був добрим, але наполегливим. Носив квіти, запрошував на побачення. Через три місяці під тиском матері Оксана здалася.
— Хороший хлопець, пилинки з тебе здуває. Краще синиця в руках, ніж журавель у небі, — казала мати.
Оксана, скрегочучи зубами, погодилася. Але жилося їй із Тарасом непогано. Він оплачував її примхи, возив у відпустки (хоч і економкласом), готував сніданки та всіляко доглядав. І серйозно збирався зробити пропозицію.
Так минув рік. Оксана звикла, але мріяти не перестала. І підругам про «недолугість» Тараса скаржилася відверто. Хоча… нарікати було гріх…
***
— Та чому ж «усі проти»? Я ось зовсім не проти такої приємної компанії, — почувся голос прямо біля неї.
Оксана відкрила очі й обернулася. Біля лавки стояв Андрій. Колись у коледжі він за нею залицявся, але вона його публічно відшила.
Вона ледь його впізнала. Замість худузлого, прищоватого студента перед нею був стильний чорнявий хлопець із бородою, широкими плечима та у шкіряній куртці.
— Ого… Ти змінився, — видихнула вона.
— Ну, час не стоїть на місці, — усміхнувся він. — А ти чого тут сидиш, наче світ клином зійшовся?
Оксана розповіла про свої пригоди (про Тараса, звісно, промовчала).
— Давай, я тебе підвезу? — запропонував Андрій. — Ось моя машина поруч.
Вона побачила блискучий чорний позашляховик і миттєво погодилася. Він допоміг їй засісти, склав покупки й повіз до дому.
— Як ти так змінився? — спитала вона по дорозі.
— Пощастило з людьми, — скромно відповів він. — Може, розповім детальніше за кавою?
Оксана швидко склала два й два. Він був успішним, гарним і явно не бідним. І явно не був проти її компанії.
Кав’ярня, розмова, сміхи. Андрій розповів, що кинув коледж, став програмістом, потім керівником проекту, а тепер має власну IT-компанію.
— Ти молодець, — захопІ коли вона сподівалася на продовження цієї казки, Андрій раптом зник назавжди, залишивши її з розбитими мріями та гірким усвідомленням, що інколи краще дякувати за те, що вже маєш.
