Щоденник. Випадковий букет і поворот долі.
Сьогодні, у мій двадцять п’ятий день народження, я сиділа сама в своїй маленькій квартирі в Конотопі. Тишу порушив дзвінок у двері. Неохоче підвелася з дивана, підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояв хлопець із величезним букетом красенів. «Хто це?» — подумала я, насупивши брови.
— Хто там? — спитала я, не поспішаючи відчиняти.
— Вам квіти… — відповів незнайомець.
Я привідчинила двері, дивлячись на нього з підозрою.
— Квіти? — здивувалася я. — Для мене?
— Так, для вас, — посміхнувся він. — Ви ж Олеся?
— Ні, я Оксана, — відповіла я, відчуваючи, як всередині заворушився жаль.
— Зачекайте, — зніяковів він, дістаючи телефон. — Вибачте, мабуть, я переплутав квартиру…
— Нічого страшного, — зітхнула я, ледве посміхнувшись.
Повернулася назад у кімнату, але незабаром дзвінок повторився. Глянула у вічко — і завмерла від подиву.
Сьогодні я вперше зустрічала свій день народження сама. Двадцять п’ять — не мало, але радості не було. Не хотілося бачити друзів, виходити, вдавати, що все гаразд.
Подруги пропонували відсвяткувати в кафе, але я відмовилася.
— Не можна замикатися вдома в такий день! — наполягала моя найкраща подруга Наталка. — Тобі всього двадцять п’ять! Ти ще зустрінеш свою долю. А цей Сергій не вартий твоїх сліз. Збирайся, ми за тобою заїдемо!
— Ні, Наталко, не сьогодні, — твердо відповіла я.
— Але ж день народження! Треба святкувати! — не заспокоювалася вона.
— Не хочу. Пробач, — відрізала я.
— Даремно, — зітхнула Наталка. — Але якщо передумаєш — телефон під рукою.
— Не передумаю…
Я важко переживала розрив із нареченим Сергієм. Ми зустрічалися майже рік, він навіть зробив мені пропозицію. Тоді я була на сьомому небі від щастя, уявляючи весілля, спільне життя, дітей. Але цим мріям не судилося збутися.
Незабаром я дізналася, що Сергій жив подвійним життям. Окрім мене, у нього була інша, Яна. Зі мною він планував одружитися, а з Яною — «просто так» зустрічався. Все змінилося, коли Яна оголосила, що вагітна. Її батько, впливова людина та начальник Сергія, поставив ультиматум: або весілля, або звільнення.
Коли правда виплила, я була приголомшена. А коли Сергій запропонував мені залишитися його коханкою після весілля з Яною, я оніміла.
— Ти серйозно пропонуєш мені бути твоєю коханкою?! — скрикнула я, відчуваючи, як світ розпадається.
— А що тут такого? — щиро здивувався він. — Нам же добре разом. Ти мене любиш, я тебе…
— Якої любові?! — вигукнула я. — Ти мене обманював, зустрічався з іншою! Хіба так поводяться з коханими?!
— Та Яна сама до мене чіплялася, — виправдовувався він. — Вона гарна, я не встояв. Та ж я чоловік! Але з нею нудно, а з тобою завжди є про що поговорити.
— Замовкни! — перебила я. — Іди геть, я не хочу тебе бачити!
Тоді мені здалося, що життя закінчилося. Як після такого вірити чоловікам? Сергій клявся у коханні, гарно доглядав, казав, що я — жінка його мрії. А виявилося — брехня.
Невмисно згадала маму, від якої пішов тато, коли мені було три роки. Пізніше, у другому класі, мама спробувала знайти щастя, але її обранець обрав її подругу. З тих пір мама, Марія, розчарувалася в чоловіках і вирішила, що її доля — самотність.
— Хоч би тобі, доню, пощастило зустріти гідного чоловіка, — часто зітхала вона.
Мама раділа, коли я розповіла про заручини. Вона жила в селі, де я виросла. Після школи я переїхала до міста, вступила, знайшла роботу, зняла квартиру і мріяла про сім’ю. Тепер же, після зради Сергія, сумнівалася, що це колись станеться.
День народження не приніс радості. Я мріяла провести його з коханим, а замість цього залишилася сама. Зварила собі какао й закуталася в теплий плед, зв’язаний мамою. Вона була майстринею — в’язала на замовлення, і її роботи захоплювали. Я теж любила в’язати, але до маминого рівня було далеко.
Не встигла зробити ковток, як знову дзвонили у двері.
— Дивно… — подумала я. — Хіба не Наталка з Іринкою? Я ж сказала, що нікуди не йду.
Я була скромною й у сумні хвилини воліла самоту. Глянула у вічко — той самий хлопець із розкішним букетом.
— Хто там? — спитала я, не відчиняючи.
— Вам квіти… — відповів він.
Привідчинила двері, уважно розглядаючи букет і незнайомця.
— Квіти? Для мене?
— Так, для вас, — кивнув він. — Ви ж Олеся?
— Ні, я Оксана… — відповіла я, відчуваючи легку досаду.
— Почекайте, — зніяковів він, перевіряючи адресу на папірці. — Це ваша квартира?
— Так, але я не Олеся.
— Хвилинку, — сказаввін, простягаючи букет. — Тримайте, будь ласка.
