Так не буває.
Ранок почався з дзвінка колишнього чоловіка. Як же вона забула вимкнути звук на ніч? Замість «алло» зіпхнула — нехай знає, що розбудив. Він довго вибачався, говорив про погоду, роботу, новини з телевізора. Щось готував, навіював. Оксана його не підганяла, мовчала. Іногда кивала, ніби він міг це бачити.
А він, здавалося, і справді бачив. П’ятнадцять років шлюбу — це ключ до надздібностей. Пішла на кухню в одній білизні, увімкнула гучний зв’язок, поклала телефон на стіл і відкрила холодильник. Його порожні полиці були давно немиті й ображені. На дверцяті стояла пляшка вина, а поруч — шматок магазинного сиру в трикутній упаковці.
— Як справи у Софійки?
На ім’я доньки довелося відреагувати:
— А ти їй не дзвонив?
— Дзвонив, — колишній заговорив швидко, — у четвер розмовляли. Каже, що в неї все добре. Квітуча та пахуча, — засміявся, — ще сказала, що ти на тиждень випадаєш із реальності, їдеш відпочивати. Розбагатіла, мамо? Далеко збираєшся? А учні твої як? На канікули відпустила?
Вона відпила прямо з пляшки, піднесла телефон до вуха, щоб чутливий динамік не вловив, як тремтить її рука. Відпила ще раз, зібралася й грайливо посміхнулася:
— Набридло все. Маю право на тиждень під пальмами біля моря. Їду не скоро. Ще місяць часу. Заздриш?
— Звичайно, — пауза, — ні. Колишній ввійшов у стару гру.
— Привезу тобі, — пауза, — нічого. — Оксана розслабилася. — А чого дзвонив?
— Мені дуже незручно просити, але я трохи підзарібав. До кінця місяця тисячу гривень не позичиш? Непередбачені витрати…
— Ммм, — вона відкусила шматок сиру й поклала на язик, ніби цукерку. — Які ж то витрати?
— Познайомився тут із жінкою. Гарна така жінка. Дуже гарна.
Нічим не обґрунтована, дивна, нелогічна ревність стиснула горло:
— То в тієї жінки й питай! — перед очима встала картинка: ще майбутній чоловік двадцять років тому, високий, худий, з довгою чубчикою, що ділить обличчя на дві половини. Усмішка також крива, видно гострий ікло, а поруч — не вона, а чужа жінка в мініспідниці та з червоною помадою.
— Оксанко, що сталося? — голос став тим самим, рідним. Від турботи першило в горлі, очі заломило, ось-ось заплаче.
— Нічого. Не виспалась. Вибач. Зараз перекажу. Гарного дня.
Поки ліпила пальцем по банківському додатку, прийшов меседж від Ярослава:
— Доброго ранку, кохана! Сьогодні чудовий день. Може, зробимо пікнік біля озера? Можу заїхати о 15:00.
— І ти туди ж! Відчепіться вже! — злість вибила дурні сльози. Нарешті налила вина в склянку, випила, пережувала сир. Підійшла до дзеркала в коридорі, провела рукою по межі чорної білизни та білої шкіри, боячись доторкнутися трохи далі — до крихітного вузлика, трохи більшого за прищ, у паху, там, де всі голять, не дивлячись. Нічого не змінилося. Він був на місці.
Потім душ, миття до червоного, шампунь двічі, маска, патчі, фен. Увімкнула ноутбук. Сипнули повідомлення з соцмереж. Натягнула футболку.
Відкрила перше-ліпше:
— Доброго дня! Хочу вивчати німецьку з нуля. Чи є у вас вільний час? Які форми оплати?
Руки самі знали, що писати. Рутина робила сильнішою. Відправляючи відповідь, випадково клацнула на аватарку й побачила втому й самотність. Серце стисло.
— Скільки разів на тиждень хочете займатися? І маю попередити: з першого по десяте заняття не буде. Можливо, взагалі ніколи, бо я помру, — написала й стерла до «не буде».
Відповідь прийшла миттєво:
— Тричі на тиждень. За часом гнучкий. Працюю вдома. Можу підлаштуватися.
— Сьогодні о п’ятій вечора?
— Підходить.
Софійка подзвонила, коли суп у азійському стилі вже був майже з’їдений. Раніше вони називали цей курячий бульйон «похмільним».
— Мам, як справи?
— Чудово. Їм. Ти мене відволікаєш, — бурмотала від страху.
— А ми на пляж збираємось. Мені тато дзвонив. Щось ти йому не сподобалась… — чути було гул чужого міста, машин й тривогу.
— Я йому вже п’ять років як не подобаюсь.
— Якщо язвиш, то все гаразд. Я ж не помиляюсь?
— Дитинко, як ти? Скучаю.
— І я!
Базікали про дрібниці. Разом по телефону зустріли її друзів, їхали у метро, шукали лежаки. Пробивалося сонце, чути було плескіт хвиль. Море заступало все погане. Поклали слухавку й розійшВона обернулася, і перед нею стояв він — справжній, не сон, не мрія, а людина, яка дивилася їй у вічі так, ніби знав її все життя.
