Сюрприз із запахом: як Іванко ледь не спалив хату до 8 Березня
Спокій у квартирі Оксани розірвався ще до того, як вона встигла відчинити двері. По сходовій клітці тягнуло димом, сходи були заплавлені мильною водою, а повітря було напруженим — наче саме воно шепотіло: «Не заходь… Краще повернись». Але Оксана, жінка з характером, директорка великої фірми, не з тих, хто тікає.
Відчинивши двері, вона поставила на полицю букет із корпоративу, зняла туфлі, наче скидаючи весь тягар минулого дня, і встромила ноги в домашні капці. Хоча, судячи з розлитої води, краще б підійшли гумові чоботи. Усередині щось дико гуділо, ляскало, пахло гаром. А в кутку на вищій ноті вив кіт.
— Іванку?! Що тут, матері твоїй, коїться?! — гримкнула вона, пробираючись крізь пару та запах підгорілого сала.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У одній нижній білизні, босий, обличчя в сажі й подряпинах, з синяком під оком і замотаною в рушник головою, наче в якогось бедуїна. Вигляд у нього був такий, ніби він не готував сюрприз, а боровся з вогнеметниками під Богданівкою.
— Оксанко… Я думав, ти пізніше повернешся… корпоратив, ти ж там головна. Ну, жінки завжди до останнього…
Оксана навіть не здивувалася, сіла на пуф, заплющила очі й сказала твердо:
— Звітуй. Усе. І без «кохана» та «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли в дев’яності на мене рекет наїхав. Хвилювалася, коли бізнес стояв на межі краху. Після цього паніку я відкинула. Тож розповідай — що ти тут наробив?
Іванко ковтнув.
— Хотів зробити сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, яловичинку запекти, підлогу вимити…
— Яловичину? — уточнила Оксана.
— Ні… Пральну машину. Вона потекла. Ну, не одразу. Спочатку я яловичину в піч, потім у ванну, а потім до пралки. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Іванко. — Просто трохи мокрий. І дуже злий. Клянуся, коли вмикав машинку — його там не було. Він якось потім… проліз.
— Проліз?! У ЗАЧИНЕНУ машинку?!
— Ну, може, просочився…
Оксана сховала обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але покажи кота. Треба переконатись, що хоч він у порядку.
— Е-е… Він… у кімнаті. Там… прив’язаний. Для власної безпеки. І щоб висох.
— Лапи цілі?
— Усі чотири. Тільки… нерухомі. Тимчасово.
— І що далі?
— Пішов я, значить, білизну стирати, а тут — запах. Думаю: щось горить. Відкриваю піч, а там м’ясо вугіллям. Плеснув мКіт, звільнений Оксаною, заліз на шафу й дивився на все це згори, немов розуміючи, що його пригоди сьогодні ще не закінчилися.
