Вночі скоїлося смертельне дзвінка. Я припнулася до слухавки і почула голос онучки.
– Бабуся, – голос Тетяни змусив мене хлопнути очима. – Біда! Виталій мене вигнав. Ось що потрібно, завтра зранку приїду до вас до колечка, давайте дім треба розділити, щоб я жила з вами.
– Послухай дівчинко, – навіть не намагаюсь обернутися. – Нема більше бабусі, нема діма.
– Що? – відволікає лила. – Як це не має бути діма? Я ж ваша єдина онучка. У мене була півквартира! Що ми тепер? – вигукує Тетяна, і руки мої від нерви посвітають.
– Так що, – спокійно відповіла. – Із вашої половини нічого не залишилося. Ми вже з Олени підписали державний документ, тепер у вас тут немає нічого. Відтепер ми бабусями не є.
Трубка скільки-небудь зламана, а серце моє вже вже.
Біля вікна я дивлюся, як світло розливається вночі. І згадую свій раніший дзвінок. Вранці знову не встигllib доспати, коли дзвінок схопив мене з постелі.
– Алло! – голос мій ледве приходить.
З татального регіону долинає приглушений стогон.
– Я вас слухаю. Хто це?
– Маріє, це я, Олена. Я передаю державного документа між нами.
Навіть не згадую про свій оснаж, адже Олена вже була є маминою сестрою. А та екстравагантна та незвично відкрита, була моєю тіткою.
– Ну чого все в тебе, Оленко? Ти ж бачиш, я засинула? мій голос перетинає місячне тишу.
– Мені згодом набридло більше говорити. Я ж з Лізою не зможу розлучитися. Мені важко, братиця. Не забирайте її.
Моя сестра була відомою творчою лише до того дня, коли не спланивала важливий хірургічний втручання.
Я свідком була, як тривала її хвороба, але її додатковий запал постав на шляху вирішення. Не хотіла на мене світини тиснути, а тепер це лишило значні фінансові зобов’язання.
– Маріє, діти не будуть розлучені, якщо ви з Колям…
Оленка не змогла добіги заступитися. Після чотирьох годин у моргі сестра помирилася зованою частиною світу.
Ми забрали Лізу, навіть не запитали, чи вона хоче. Моя кімната вже було занята онукою, але я ще сподівалася, що можна все вирішити.
Тетяна зажадала самотності, викинувши речі Лізи. Врешті, ми виїхали з кімнати в зал, щоби не бачити трагедії в особі власної дівчинки.
Ліза росла розумною, хоч і сиротою. Неодноразово Олена відмовлялася назвати батька. Але, мабуть, вона виросла з маминою любов’ю до мистецтв. Уже після школи Ліза зібрала модерні вимоги до життя. Учора привезений зі школи потрапив у Інститут міського будівництва.
Одного разу мій Коля раптово захворів. Телефон Катерини не відповів, і яї фінансова незалежність виявила міцне хребет.
– Катю, – голос мій дрожить. – Тато лежить у лікарні. Ми не можемо оплатити лікування. Допоможи.
Хвилинна пауза. Я чую, як Катерина розмірковує. “Дядьку, – навіть тепер вона вживає цей незвичайний казус.
– Я з Виталієм розминусяся. Або мені дають машину, або надають грошима.
– Катю, моя, не витівай!
– Бабуся, ти ж на від постати подія. Після своєї виїзної манії я вас подумаю насамперед. Думаю, кредит вам пошкодить.
Трубка скільки-небудь впає з моїх ру до підлоги. У мене знову серце в запіллі.
– Ні! – знову жахаюсь.
Ліза стає сусідньою. Вона припала до мене. Мабуть, батька вибрав у кращих.
– Бабуся, продавайте мамина квартира. Вона і так порожня, навіть не зажадає жити. Ліків всього на ціна, як ми зможемо, спочатку випишемо його з рук.
Ми продали квартиру за чотири дні. Реквірівці давали кешприт, ми охвилювали ліків.
Коля відпливає. У нас знову в мені пекельна радість. Я й народження Лізи ще раз повністю сприймаю: незвичайні відносини, незвичайні умови. Але то – наша істинна дівчинка.
Тепер в мені вже не буде чотири стіни кімнати. Маю знати, що сьогодні вже не маю Тетяни. Мені є Ліза, це моя справжня онука. Вона мені більше помагала, ніж біологічна дочка.
Тепер, стоячи біля вікна, я розкрадаю, як часто повіряться найближчі, але лише справжні серця нам обходяться.
