Сюрприз з іскоркою: як Шурик ледь не спалив дім до Дня 8 Березня
Спокій у квартирі Марії розвіявся ще до того, як вона переступила поріг. Сходовою кліткою тягнуло димом, по сходах стікала мильна вода, а повітря було напружене, немов хотіло прошептати: «Не заходь… Краще обійди». Але Марія, загартована жінка, директорка великого підприємства, не з тих, що відступають.
Відчинивши двері, вона скинула на полицю букет із корпоративу, зірвала туфлі, немов скидаючи тягар минулого дня, і встромила ноги в домашні капці. Хоча, судячи з повсюдних калюж, краще б підійшли гумові чоботи. Усередині щось гуркотіло, плескало, диміло. А в кутку голосно нявчав кіт.
— Шурику?! Що тут, біс його бери, коїться?! — гримкнула вона, пробираючись крізь пару та запах паленого сала.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У одній спідній білизні, босоніж, з обличчям у подряпинах і сажі, синцем під оком і замотаною в рушник головою — наче бербер у пустелі. Вигляд у нього був такий, немов він не святкові приготування влаштовував, а з вогнеметниками під Сталінградом воював.
— Марієчко… Я думав, ти пізніше… корпоратив, ти ж у них як господиня. Ну, до кінця ж зазвичай…
Марія, навіть не здивувавшись, сіла на пуф, закрила очі й різко сказала:
— Доповідай. Усе. Без «радість моя» і «не хнюпся». Я хнюпалась, коли на мене у дев’яності рекет наїхав. Хнюпалась, коли бізнес на межі краху стояв. Після цього в паніці не живу. А тепер — розповідай, що ти тут наробив.
Шурик ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, телятинку запекти, підлоги вимити…
— Телятину? — уточнила Марія.
— Не телятину… Пральну. Вона потекла. Ну, не одразу. Спочатку телятину в духовку, потім у ванну, потім пральну. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Шурик. — Просто трохи мокрий. І на поготові. Клянусь, коли пральну ввімкнув — його там не було. Він якось потім… проник.
— Проник?! У ЗАТКНЕНУ пральну?!
— Ну, може, просочився…
Марія втопила обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але покажи кота. Треба переконатися, що хоча б він вижив.
— Е-е… Це… Він у вітальні. Там… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… нерухомі. Тимчасово.
— І далі?
— Пішов я, значить, білизну стирати, чую — запах. Думаю: щось горить. Відкриваю духовку, а там м’ясо вугіллям. Плеснув олії — воно спалахнуло. Брови підпалив. Тут кіт заревів. Я до пральної, а вона не відкривається. А кіт за склом — очі, як у демона. І реве! А я — між пеклом у плиті та пеклом у пральні. Взяв лом. Розбив. Кіт вискочив, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Марія.
— Він розбив дві вази, зіпсував килим, зірвав штори, подряпав шпалери, розбив шампанське, сусіди знизу погріСусіди знизу вже дзвонили на 112, але, побачивши обличчя Шурика, вирішили, що це він і є той самий демон з пральної машини.
