Та ну годі! вигукнула Оксана й із гуркотом зачинила двері в кімнату.
Ого, яка пані виявилась! промовляючи крізь зуби, поправила халат Людмила Петрівна. Сидить на шиї, а ще й вимоги ставить.
Оксані було пятнадцять. Батько загинув у аварії два роки тому. І хоч вони з матірю вже розійшлися, її мама, Інна, не витримала горя: спочатку сльози, потім пляшка, а далі швидка. А після тиша. Не стало серця.
Дівчинку в дитбудинок не забрали: вона пішла жити до тітки, батькової сестри Ганни Петрівни, суворої, малословної жінки з сивим пучком. Вона й оформила опіку. Та за пів року позбулася Оксани, як черевика без шнурків: «Оксана неслухняна, не хоче жити за правилами, і чоловік супротив». У Людмилки, мовляв, є місце.
Отак Оксана й опинилась у домі мачухи. Людмила Петрівна була його другою дружиною. Саме тією, через яку мама плакала колись. Раніше Оксана ненавиділа її здалеку. А тепер ось, жити під одним дахом.
Їсти будеш? буркнула Людмила, стукаючи ложкою по каструлі.
Ні, сухо відповіла дівчина.
І не треба. Тільки чипсів не вишукуй. Я їх не купляла.
Будинок у Людмили був старий, зате просторий та дуже затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухня з меблями кольору кави, вітальню поклеєно бежевими шпалерами, навіть новий котел поставили. Але хоч і затишно, Оксані в ньому було холодно.
Давай начистоту поговоримо, одного разу не витримала мачуха. Ти ж знаєш, я тебе не люблю. І ти мене так само. Це взаємно. Та я твоєму батькові слово дала: з квартири не вижену. Ти вчитимешся, я їсти готуватиму, в хаті чисто живи. Тільки не командуй і не позуй сиротинкою калиновою. Я й сама в цьому житті нагрібся солі.
Оксана стиснула кулаки, та мовчала.
У мене мама, сказала Людмила, у сім років померла, батько пив. Я з пятнадцяти років на трьох роботах вбивалася. А твій тато, до речі, сам за мною прилинув. Тож не тримай на нього зла.
На цьому й постановили.
З часом розмови ставали коротшими, а погляди гострішими. Відкрито не сварились, та напруга в домі зашкалювала.
Одного дня Оксана вернулась зі школи, побачила на столі записку й остовпіла:
> «Поехала до сестри в Чернигів. Вернусь за тиждень. Гроші на столі. Купи картоплі, готуй собі сама. Не забудь, кіт їсть за годинником. Л.»
Ніяких «цілую», «пильнуй себе», «нудитись не треба». Просто кіт, картопля й розклад. Оксані навіть сумно стало.
Вона раптом відчула, як пусто довкола. Телевізор вимкнено, чайник холодний, навіть пил на підвіконні не встиг осісти. І вперше за весь цей час їй стало страшно.
А якщо не вернеться? Що тоді робити? вимовила вона в порожнечу.
Оксана пішла у кімнату Людмили, зазирнула у шафу, у шухляду… І знайшла фото. Ось маленька Людмила з кісками. Ось вона вже дівчина у білому халаті. А ось із її батьком. І з нею, з Оксаною, ще немовлям на руках. А посмішка в Людмили була щира.
Оксана сіла на край ліжка й чомусь заплакала. У душі змішались біль, образа й страх.
—
Дні без Людмили Петрівни плинули поволі, та якось особливо… вільно.
Оксана вмикала музику, їла з каструлі, лежала з котом на дивані. Але навіть у цій лінивій незалежності зявився дивний відчуття наче чогось їй не вистачає. Чи когось.
На четвертий день їй стало нудно. На пятий тривожно.
А на шостий Людмила вже повернулася.
Оксана сиділа на кухні й робила уроки, коли із гуркотом зачинилися вхідні двері.
Твій кіт збожеволів, крикнула Людмила з порога. Нявчить, мов на опері співає. Ти його вза
Отже, коли казанок з молоком зашипів на плиті, Лариса Вікторівна, тепер уже просто бабуся Лариса, притулила до себе теплу, сопучу грудочку Макара, а Алина подивилася на дорогі серцю обличчя чоловіка, сина й ту, що стала їй мамою і зрозуміла, що нарешті знайшла безпечну гавань, якої так бракувало вважані роки тому.
Несприятлива родина.
