Подарунок не на розмір
Тарас повернувся з роботи в гарному настрої. Навіть не зняв куртку, як завжди, а одразу з порогу гукнув:
— Люба, я вдома!
Та тиша у відповідь охолодила його запал. Він зазирнув у кухню — і миттю зніяковів. Соломія сиділа біля вікна, підперши щоку долонею. Очі червоні, обличчя похмуре.
— Сонечко… Що трапилося? — підійшов він і обережно сів поруч.
— Мама заходила… — гірко зітхнула вона. — Знову дорікання, знову гроші. Каже, що я недбалість, що живемо «як у коморі»… А ти чого такий веселий?
Тарас на мить завагався, потім усміхнувся:
— Тому що в мене для тебе сюрприз! Ти сама маєш це побачити. Почекай!
Він вийшов і незабаром повернувся з великою спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивись сама.
Соломія неохоче розстебнула блискавку — і аж здригнулася. Сумка була наповнена купюрами аж до верху.
— Це… Це звідки?!
— Сьогодні приїжджав дідусь. Прямо на роботу. Сказав, що хоче подарувати нам початок — усі свої заощадження, щоб ми мали свій дім. Я спочатку відмовлявся, та він наполіг. Каже, що я єдиний онук.
Соломія раптом розплакалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусеві.
Вони обійнялися. Ввечері, лежачи на дивані, вони обговорювали, яку квартиру обрати, де купити меблі та як усе оформити. Щастя було близько — лише за крок.
Новосілля відсвяткували скромно, але щиро. Прийшли рідні, включно з матір’ю Соломії. Вона була у своєму стилі: з порогу оцінила ремонт, заявила, що кухня «не фонтан», і одразу вручила «подарунок» — їхній старий гарнітур.
— Ми вам меблі подаруємо. Майже як нові. У спальню та вітальню, — гордо сказала вона.
Соломія ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, ви б хоча б попередили! Тепер куди ми наші подінемо? Ти як завжди — лише все псуєш! До речі, про пальто пам’ятаєш?
— Подарунок уже готовий. Але не пальто.
Ображена, мати пішла, навіть не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрьох. За кілька днів до свята Соломія дізналася, що вагітна. Першими поділилися новиною з дідусем.
Старий, почувши, що незабаром стане прадідом, раптом заплакав:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діти. Це найкращий подарунок.
І в той момент, серед зимової тиші, з запахом ялинки та мандаринів у повітрі, зі сльозами в очах старого чоловіка, з теплом і надією в серці, Тарас усвідомив — ніякі чужі дорікання, ніякі успадковані шафи чи батьківські повчання не мають значення. Тому що поряд — його родина. Його дім. Його щастя.
Справжнє багатство — не в грошах чи речах, а в тих, хто чекає на тебе вдома.
