Я стою на кухні, дивлюся на весь цей безлад і ледже вірю очам. Учора в мене був день народження, і я вирішила запросити батьків мого нового чоловіка.
Ми з Тарасом одружилися всього два місяці тому — тихо, без галасу, просто розписалися у ЗАГСі. Навіть батьків не було, лише ми удвох. Тепер живемо разом у моїй квартирі, яку я знімала ще до весілля. Але вчорашній вечір… це було щось неймовірне.
Чесно кажучи, я трохи хвилювалася перед приходом свекрух. Вони прості, але з характером. Свекруха, Марія Семенівна, любить усе контролювати, а свекор, Іван Михайлович, мовчазний, але якщо щось скаже — то в саме серце. Я старалася: накрила стіл, купила продукти, навіть спекла торт, хоча моя випічка зазвичай так собі. Тарас запевняв, що його батьки невибагливі, але ж я хотіла справити гарне враження. Таки перший офіційний візит!
Гості прийшли вчасно, з подарунками. Марія Семенівна принесла величезний букет хризантем і коробку, обгорнуту у блискучу книшкову папір. Іван Михайлович подарував пляшку домашнього вина — казав, сам робив. Ми сіли за стіл, і спочатку все йшло добре. Я приготувала салати, запекла курку, зробила картоплю з грибами. Тарас хвалив, свекри підтверджували, навіть компліменти робили. Але потім почалося найцікавіше.
Як виявилося, Марія Семенівна має талант підіймати теми, від яких мені стає не по собі. Вона раптом запитала, коли ми плануємо дітей. Я ледь не поперхнулася вином. Тарас спробував змінити тему, але свекруха не вгамовувалася: «Олена, у наш час ми з Іваном відразу після весілля почали думати про сім’ю. А ви молоді — чого тягнете?» Я лише посміхалася, хоча в голові крутилося: «Ми ж тільки одружилися, дайте хоча б звикнути!» Тарас теж виглядав збентеженим, але він завжди так — не любить суперечити матері.
Потім свекруха перейшла до моєї кухні. Підвелася, почала оглядати все навколо, ніби ревізор. «Олена, а чому в тебе так мало посуду? Треба б докупити, якщо гості будуть. І ці штори темні — я б повісила щось світліше». Я намагалася тримати себе в руках, але відчувала, як щоки палають. Тарас прошепотів: «Не звертай уваги, вона завжди така». Але ж це моя кухня! Я тут усе облаштувала під себе, а тепер мені кажуть, що штори не такі.
Іван Михайлович, на щастя, розрядив обстановку. Розпочав розповідати про свою дачу, про те, як цього літа в них вродилося стільки огірків, що не знали, куди їх дівати. Я слухала, ківала, а сама думала: «Хоч би вечеря швидше закінчилася». Але тут Марія Семенівна дістала свій подарунок. Я розгорнула коробку, а там… сервіз. Такий, знаєте, з квіточками, як у бабусі в селі. Я, звичайно, подякувала, але в голові було лише одне: куди я це подіну? У нас і так шафи забиті, а цей сервіз займає місця, як на цілий банкет.
Тарас, побачивши мою плутанину, спробував пожартувати: «Мамо, ти ж знаєш, Олена більше по мисці з варениками любить». Але Марія Семенівна лише суворо глянула на нього: «Це несерйозно, Тарасе. У домі має бути гарна посуда». Я ледве втрималася, щоб не реготати. У цю мить я зрозуміла, що життя з цими людьми буде ще тим пригодницьким завданням.
Коли гості нарешті пішли, я видихнула. Тарас обійняв мене і сказав: «Ти молодець, усе пройшло краще, ніж я очікував». Але я, чесно кажучи, досі у шоці. Стою тепер на кухні, дивлюся на цей сервіз, на недоїдену курку, на пляшку вина, яку ми так і не допили. І думаю: як же це — бути частиною нової сім’ї? З одного боку, я люблю Тараса, і заради нього готова терпіти всі ці моменти. З іншого — як навчитися не реагувати на такі зауваження? Може, з часом я звикну, і ми з Марією Семенівною знайдемо спільну мову. А може, просто навчуся тримати дистанцію.
Сьогодні я прокинулася з думкою, що треба поговорити з Тарасом. Може, ми домовимося, що наступного разу святкуватимемо лише удвох. Або запросимо моїх батьків — вони хоча б не критикують мої штори. Але в той же час я розумію, що свекри — тепер частина мого життя. І як би я не намагалася, доведеться вчитися з ними уживатися. Може, наступного разу я просто поставлю той сервіз на стіл, налию їм їхнього вина і скажу: «Це вам за штори». Жартую, звичайно. Чи не жартую?
