Таке весілля нам і треба!
Ганна розправила ніжне пісочне тісто у формі для випікання. Її син Олег із невісткою Соломією мали приїхати за годину.
Тишу розірвав різкий телефонний дзвінок. Ганна витерла руки об фартук і підняла слухавку.
— Ало?
— Доброго дня, — почувся незнайомий жіночий голос. — Це Ганна Іванівна Шевченко?
— Так, слухаю, — відповіла вона, відчуваючи легкий холодок неспокою.
— Мене звати Марія Петрівна. Я колишня свекруха Соломії. Вашої невістки.
Ганна мовчки присунула кухонний стілець і сіла. «Колишня свекруха?» Думи метнулися до зворушливих, але болючих згадок Соломії про минулий шлюб.
— Ясно, — промовила Ганна рівно, намагаючись зберегти спокій. — Чим можу допомогти, Маріє Петрівно?
Тон жінки в трубці раптом змінився — став гострим, їдким, повним зловісного цікавства.
— Ось думаю, як там наша Соломія у вас? Як поводиться? Гадаю, вже намучилися з нею! Чи ще ні? Та повірте моєму досвіду — пошкодуєте! Ох, як пошкодуєте, що впустили цю ледачку в родину!
— Маріє Петрівно, я вас не розумію. Соломія чудова дівчина. Чому б нам жаліти?
— Чудова?! — скрикнула Марія. — Та ж вона ледачиця! Я підлогу мию щоранку, як належить! А вона? Раз на тиждень — і то через силу! А штори? Ви коли востаннє штори прали? Га? У мене — раз на місяць, свята справа! А вона? Раз на рік — коли натягне! Курява купами! І готувала… Годував мій бідний син отруєнням! Юшка — вода, котлети — гума, їсти неможливо! Він і гастрит собі заробив!
Ганна закрила очі. Вона знала від Соломії, що її «трохи п’яний» колишній чоловік міг прийти вдома під ранок, рознести квартиру, кричати й ображати. І знала свого Олега — порядного, який не торкався до горілки. Він ненавидив алкоголь. Зате носив дружині квіти просто так і пишався її досягненнями на роботі.
— Мій син, Олег, — промовила Ганна різко, наголошуючи на кожному слові, — не приходить додому п’яним. Ніколи. Він поважає дружину та свій дім. І в Соломії немає причин на нього кричати. Вони щасливі.
У трубці повисла важка тишина. Немов Марія Петрівна набирала повітря для нової атаки. Коли вона заговорила знову, голос був повний нізвідкиї злості:
— Щасливі? Ха! А ви взагалі знаєте, що вона з дитбудинку? Ми взяли її, хоч я знаю, що вони там витворяють. Не дарма ж вона безплідна! Пустоквіт! Побачите — роки минуть, а онуків не матимете! Тоді й зрозумієте, яку покидьку впустили в дім! Ось тоді пошкодуєте!
— Маріє Петрівно, — голос Ганни став твердим, немов вона стояла перед тією жінкою віч-на-віч, — ви дуже помиляєтеся. У нас у родині — мир, порядок і любов. Я Соломію щиро люблю. Вона поважає мене й називає мамою. Звісно, ми знаємо, що вона з дитбудинку, і в цьому немає її провини. Навпаки — я старалася дати їй тепла й материнської любові. Вона добра, мила дівчина. А щодо онуків… Ви запізнилися. У Соломії й Олега буде дитина. Незабаром. Тож ваші пророцтва — марні.
Тиша. Потім — вдих, хрипкий, скрипучий. І раптом — ридання. Злість розчинилася в плачі, бепідному й розпучливому.
— Дитина? — прохрипіла Марія, і в голосі почулося щось зла́мане. — Серйозно? А може, взагалі не від вашого сина? Ох, Боже… А мій… мій син…
Плач став ще гіршим.
— Він же пропащий! П’є, міняє роботи… Живе, як бог пошле! А мені ж так хочеться онуків! Хоч одного!
Ганна мовчки слухала. Жаль стихнула її серце — не до цієї жінки, а до Соломії, яка пережила роки такого життя.
— Маріє Петрівно… — почала Ганна, та та перебила, голос раптом став наполе́гливим, майже біМарія схлипнула в трубку: “Ну хоч якщо щось не складеться… дайте знати, будь ласка…” — але Ганна тихо поклала слухавку й усміхнулася, коли за вікном почулися знайомі сміх і кроки її рідних.
