Надія досі не може приховати недовіря до свого зятя. Сільський дикаря з поганими манерами працює таксистом-вивізником, а вечорами забивається до ігор. Вона робить все можливе, щоб врятувати Олену від такого чоловіка, але Ярослав використовує найзвичної, але працездатну тактику вмикає дочці життя. Немає вибору: Надія достатньо сериалів подивилася та чудово знає, що якщо ще раз відмовити Олену піти обратно, то взагалі залишиться без онука. Швидко іграє весілля. Ярослав ще й на оренду квартири Олений спинитися хоче думає навіть! Надія посуває їх із собою, навіть кімнату простору вибачає.
– Доню, і що Ярослав той знову в свої майданчики гратиметься? роздратовано тихця Надія. Ти весь день з дитиною, покажи б він вам, як відпочинути!
– Мамо, він таким чином стрес пошкоджує. Зараз почне грати, а тоді Олю в ліжко покладе, зраділа Олена. Стійте трохи до нього більше.
Ні, не такий він і поганий, цей Ярослав. Надія років десять поховалася по татовій смерті, уміння замінювати лампочки додому освоїла тільки пів року тому. А він навіть дверці в кухні працювати зробив, кран новий поставив, навіть про решту домашніх справ не говорючи. Але куди краще жити з шафами, що не прикриваються, ніж засмикуватися на тяганину з чужинцем, який прагне забрати їх трьохкімнатну квартиру. Олена й ще якось карєрою пошкодив Надія навіки мріяла стати балетинкою, але нічого не вийшло, у доньки, однак, талант був очевидний. А тепер, після няньства, лишилося лише вчителем танців у місцевому молодіжному будинку вчити. Ні, не всього Ярослав, справжній поганий.
А зять наче й не помічає її занепокоєння. Ходить, мамою звався, усіляко мама йому знайшлася.
– Мамо, бачте, як смачно ви готуєте! хвалить Надія кожен її страву. Надія так і хоче сказати, що в тарілці Олени котлета набагато смачніша там є свіжий мясо, а в її грудка та хліб.
– Скажу вам, інші просто так не за компютерами сидять, а гроші заробляють, щосили заявляє Надія, коли на вечерю плутає їдальні: густіша бульйон Олені, рідкіший Ярославові. Мало не кожного сусіда Людми з сином програмістом.
– Я також колись на програміста потяг, відсміє Ярослав, пережовуючи сухий тістечко, що їй сама посадила великий шматок, хто його так вчив розмовляти з набитим ротом.
– І що, не потяг? зумовилася Надія.
– Ні, але я вступив, відповіла Ярослав. Але забрати Джинсу відповів.
– Пропустив, кивнула Надія. За свої майданчики грав.
– Ну, мамо! втрутилася Олена. Ярослав по ночах працював, щоб жити. Я йому казала іти заочно доучиватися, а не хоче.
– Понятно треба думати, а не кермило крути, відзначає Надія.
Донька шіпнула, і Надія славними ногами вирушає в свою кімнату.
А більше самого зятя Надія терпіти не хотіла його родню, яку побачила лише раз, на весіллі, але цього вистачило. Тож коли Ярослав, пережовуючи підлогу очима, промовляє Надії, що до них на деньї приїдуть рідні, то вона відразу впадає в паніку цього тільки гадала!
– Хай в готелі сплять, нерухомо оголосила вона.
– А я їм уже сказав, пробуркав Ярослав. Але за вечерю, як відомо, приїдуть подивитись.
Надія лиш з початку вирішила відмовити, але по звичайному традиції втручається Олена:
– Ниі, і чудово! Я піс Фістачкову пиріг приготую, і курячий паперичок, а ти, мамо, свій знаменитий субмет!
Надія уздихає як вона може обурити доньку? Та ще й молоко пропаде…
– Ладно, бурчить вона. Нехай заходять.
Як Надія й боялася, гостіж скляні й грубі, нічого із себе не приносять, навіть подарунку онуку, а все намагаються зауважити, що ціни в отелях фатальні, а на їхню квартиру бач, як велику.
На вечерю мати Ярослава, дивлячись, як Надія наливає субмет Ярославові, раптом каже:
– Святина, з цим вашим злочинником не кидайте багато! Він їсть, як з додатком. Ми його як із звіринця забрали, так він і їв, а братів-сестер пожирає!
Надія здивувалася і перекинула погляд із Ярослава на свиту, а потім на доню. Здається, по її обличчю також бачна перша новина.
– Ти мені це ніколи не розказував, здивувалася Олена.
– От! вигукнула сваха. Не уважаю! Нам його виховували, кусок хліба від серця зривали, а він, як вирост, утік. Учитися, як подумаємо. Ну, ми йому цю дурня викинули. Нагадали гроші, які в нього витекли, а нам ще дітей піднімати. Пішов працювати, одну ми виховали, тепер за її захистити приїхали.
Ночивати гостей Надія не лишає. Затримується, поки Олена пожують Олю, і кличе зятя:
– Так, значить, ви й справді з першого дня учитися злили лише через те, що працювати за ті вороже? вона безумовно махає рукою в сторону дверей.
– Мамо, не думайте про них погано, просить Ярослав. Вони мене прийняли, дім мені дали, їли я до того не їв так смачно як у них! на мить замовк і додав. Якщо честно, ваш смак кращий, бачите, як добре для мене приготували!
– Але прийти до розуму сам не хотів? з підозри запитує Надія.
– Я хотів, хотів, слова Ярослава. Але спочатку сестру треба було викликати, а тепер у мене Олена й Оля покараємо швидше.
– Понятно, тягне Надія і вирушає в свою кімнату.
З того дня котлети у тарілці Ярослава стають такими самими, як і в Олени. А через тиждень Надія, ніби мімокроком проговорила:
– Ярославе, я домовилася, тебе возьмуть до нас інженером. Компютери ти налаштовувати вмієш?
– Вмію, розгублено каже Ярослав.
– От і чудово. Вот стільки платитимуть, а часу більше. Тож у мене одне умову…
– Я погоджуюсь, перебиває Ярослав. На все погоджуюсь!
– Ти відновишся і продовжите навчатися, завершує Надія.
Олена встановлюється в обійми і радкою каже:
– Мамо, ти у мене найкраща!
– А і вам зміцнішізалишіться, визнає Ярослав.
Надія плечами змахує, ніби нічого особливого. Ні, не такий він і поганий, цей Ярослав…
“Здоровій, грустю!”
Невістка, що не могла витримати!
