**Щоденник**
Сьогодні знову ранок почався з хаосу. Наша невістка, Олеся, зараз у лікарні, а ми з чоловіком, Миколою, ледве справляємось із внуками. Часом здається, що вона спеціально легла туди раніше — якби шукала хоч трохи спокою.
Наш син, Олексій, тільки й каже: «Тату, мамо, ну ви ж розумієте — іншого виходу нема!» І що нам залишається? Допомагаємо, як можемо. Але сили вже на межі…
Десять днів тому Олеся, на останньому місяці вагітності, поскаржилась на температуру, нежить і біль у горлі. Незабаром зникли смак і нюх. Олексій зранку до ночи на будівництві, тому дивитись за дітьми було нікому. І Олеся, не довго думаючи, лягла в лікарню — «на збереження». А двох малят — чотирьох і двох років — відправили до нас.
Розумію, звісно, вагітність — справа серйозна. Але чому так довго? У минулий раз вона народила за кілька годин, ледве встигли доїхати. А тепер — вже другий тиждень лежить, як на відпочинку. Серіали дивиться, Олексію змусила принести ноутбук, каже: «Чекаю на перейми». А ми тут з внуками вже й не знаємо, куди подітися.
Розповідаю з гіркотою. Я не скаржлива, але втома й образа накопичуються. Раніше Олеся завжди залишала дітей своїй матері. А тепер раптом я — «остання надія».
Ми з Миколою вже не молоді. Весь день у клопотах — один малюк у підгузках, інший реве, якщо ложка не та. Годування — битва, вмивання — битва, а вкладання спати — справжній цирк. Вони матір не забули, постійно питають: «Коли мама повернеться?» А я й сама не знаю…
Згадується, як минулого разу Олеся теж лягла зарано. Тоді була лише одна дитина, і довелось швидко віддати її сусідці, поки я не добралась. А через півтори години після дзвінка — вона вже народила. Все блискавично. І ось знову — третя дитина.
Півроку тому Олексій повідомив, що буде ще одна. Я йому: «Ви що, збираєтесь рекорд побити?» А він: «Тату-ма, не хвилюйтесь, у нас усе за планом». Ну звісно. Поки все добре, то «за планом». А коли проблема — одразу: «Тату-ма, лише ви!» А що я скажу? Відмовити не можу. Але ж важко!
Старший внук раніше ходив у садочок, але Олеся забрала — щоб не захворів перед пологами. Але я не можу возити його на інший кінець міста — сидимо вдома. А вдома — галас і крики. Навіть коли діти затихають, у голові все одно лунає їхній візг.
Молодший не вміє їсти ложкою — все в каші. Старший цілий день нудить, потім сварки, бійки. Дивлюсь на них і думаю: як Олеся впорається з трьома? Я з двома ледве виживаю!
Ввечері, коли Микола повертається з роботи, він забирає дітей, а я готую їжу на завтра. Годую, мию, прибираю, і тільки десь о дев’ятій можу подзвонити синові.
— Ну як там, народила?
— Ні, все так само, чекаємо. УЗД зробили — дівчинка, здорова.
І що тепер — ще два тижні лежати?
Не приховую роздрату. Мене злить не сама вагітність, а те, як усе влаштовано. Олеся, на мою думку, влаштувала собі відпустку: лежить у лікарні, спілкується на форумах, дивиться кіно, а про дім і дітей — мов і забула.
Кажу синові: «Нехай виписується. Якщо почнуться пологи — викличемо швидку, як усі роблять.» Знайома його дружини вже наступного дня була вдома! А у нас — ціле шоу.
— А що каже Олексій?
— А що він скаже? «Тату-ма, потерпіть, вже недовго, тепер виписуватись не можна». А я йому: «Нехай пише відмову та їде додому!» Та ні — не слухає. Я вже на останніх силах…
Хто тут правий? Невістка, яка вирішила подбати про здоров’я? Чи я, яка вибиваюсь із сил, тягнучи чужі обов’язки?
СкТа й хоч би вона вже народила, а то жду, як дощику в посуху.
