**Щоденник**
Моя невістка навіть не намагається приховувати, як зневажає мене. Сьогодні вона зателефонувала та звинуватила мене в тому, що я хочу зруйнувати її шлюб з Олексієм.
Я, Надія Василівна, звичайна жінка шестидесяти років, мати єдиного сина. Все життя присвятила йому — вирощувала сама, коли чоловік пішов, ще коли Леші ледве виповнилося два. Працювала медсестрою в поліклініці, тягала нічні зміни, аби в сина було все: і чиста сорочка, і зошити до школи, і гарячий вечеря.
Він вирів чоловіком добрим, вихованим. Я пишаюся ним. Але тепер мені здається, що він проміняв усе на жінку, яка не лише не поважає мене, а й відкрито демонструє свою ненависть. Його дружина — Ярина.
Від першої ж зустрічі вона здалася мені… занадто. Занадто голосною, занадто гордовитою, занадто різкою. Коли Олексій уперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре — у її погляді, у манері триматися. Великі темні очі дивилися на мене з викликом, а обличчя не виражало ні грама ввічливості. Але тоді я подумала: це упередження. Леша закоханий, отже, я мусила принаймні спробувати її прийняти.
Пішли в кав’ярню познайомитися ближче. І вже тоді я зрозуміла: з нею буде важко. Вона без сорому лаяла офіціанта, вимагала замінити десерт, бо той був, як вона сказала, «недостатньо фотогенічним». Говорила крізь зуби, ніби всі навколо — її слуги. А вбрання… короткий комбінезон, що відкривав усе можливе, та декольте до пояса. І це — на зустріч із майбутньою свекрухою. Я ледве стрималася, щоб не вивести Олексія поговорити.
Списала на нерви, на хвилювання. Але ні. З роками стало лише гірше. Після весілля Леша рідко дзвонив. Я не нав’язувалася, але сумувала. Через місяць не витримала — подзвонила сама. А в трубці — холод. В інший раз, коли він телефонував мені, я чітко чула голос Ярини на фоні: «Поклади трубку, годі вже з нею базікати». Вона не шепотіла — казала це голосно, навмисно.
Я не хотіла скандалів, але одного разу спитала у Леші — що відбувається? Він зітхнув і розповів. Виявилося, у Ярини непросте минуле. У молодості був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалася, ходила до психологів. Він запевняє, що тепер у неї все гаразд, просто вона трохи мнительна. А я відчуваю — це не мнительность. Це ворожість. Відверта й зла.
Через кілька днів Ярина сама подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала в усьому — що навмисно наговорюю синові проти неї, що руйную їхню сім’ю, що лізу не в свою справу. Я була в шоці. Я?! Та, що віддала синові все життя, виростила його сама — тепер монстр?
Олексій, як завжди, не заступився. Лише повторив те, що каже постійно: «Мамо, я дорослий, у мене тепер власна сім’я». А я хто? Я більше ніхто? Жінка, що народила й виростила — тепер не має права навіть на просту розмову?
Живуть вони в її квартирі. Трикімнатна, з новим ремонтом. Ярина хизувалася, що сама її купила. Звісно, житло — це аргумент. Але чи варто через квадратні метри відривати сина від матері?
Я нічого не вимагаю. Не прошу грошей, не лізу в гості без запрошення. Я просто хотіла лишатися частиною його життя. Дізнатися, як у нього справи, приїхати, обійняти. Невже це злочин?
Інколи думаю — може, Ярина просто ревнує. Не до Олексія, ні. До мого впливу. Хоч який там вплив — від нього лишилися лише спогади. Він із нею говорить на всі тональності, а зі мною — холодно й офіційно. Наче я чужа.
Але я все ще сподіваюся. Що він прозріє, зрозуміє, що так не можна — викреслювати матір із життя лише через дружинині накази. Сподіваюся, що в них буде міцна родина, що вони усвідомлять: любов до матері — не зрада дружині.
Я виконала свою роль. Народила, виростила, поставила на ноги. А тепер — відпускаю. Але все ж чекаю. Що він згадає. Подзвонить. Обійме. Не тому, що повинен. А тому, що любить.
