Одако, отже, слухай…
Все своє життя я прожила в селі під Черкасами. І, мабуть, ще з дитинства земля для мене — не просто робота, а спadicйна віддушина. Вона лікує. Дає сили, коли здається, що все валиться. Коли руки в землі, а спина гудить від втоми — голова спочиває. От так і живу. Весна — город. Літо — спека й боротьба з бур’янами. Осінь — врожай, закрутки, морозилки, баночки, кришечки, приправи.
У мене велика ділянка. Щороку саджу помідори, огірки, баклажани, кабачки, перець, кукурудзу. Фрукти — яблука, сливи, вишні. Із усього цього потім роблю запаси: лечо, аджику, кабачкову ікру, повидло, компоти, варення, мариновані овочі. Окрема морозилка — там акуратно розкладено овочеві, пюре для онука, домашню картоплю фрі. Кожному — своє. Бо я так люблю. Бо знаю, що взимку це грітиме.
Мої діти вже дорослі. Роз’їхалися. Але коли приїжджають — не з порожніми руками їдуть. Машини забиті коробками, сумками. І мені не шкода — адже це ж рідні. Це ж для них усе.
Особливо багато забирає Наталка, дружина мого молодшого сина Ідара. Хвалить без упину: і огірки, і баклажан, і вишневе варення. Навіть онукові у садочок бере із собою баночки. Я бачу, як їй подобається. І мені приємно — не заперечу. Я стараюся, ночами банки дзвонять, усе за рецептом, а вона радіє. Що може бути краще?
Але на день народного онука вперше зрозуміла, що не все так, як здавалося. Свято було гарним: аніматори, дітлахи пищали від щастя, дорослі за столом. Серед закусок стояли мої огірки, кабачкова ікра, вишневий компот. Люди їли, хвалили. Мені було приємно, але одна фраза зачепила.
— О, це ті самі огірки! Я їх у Наталки постійно беру! — сказала одна жінка. — Ваші, так? Нічого подібного в магазині не купиш.
Я спершу не зрозуміла. Ну, може, часта гостя у них. Але потім ще одна подякувала за вишневе варення. А ввечері третя зізналась, що моєю ікрою всю зиму году в дітей.
Я шукала поглядом Наталку. Вона відводила очі. І лише вранці, коли залишились самі, я спитала прямо:
— Наталко, ти мої закрутки роздаєш?
Вона зітхнула, опустила очі.
— Так… Трошки. Просто всім подобається, просять. А у вас їх багато. Я ж не все віддаю, трошки.
Я не кричала. Не сварилася. Але всередині стало порожньо. Було образливо. Я варю, закручую, стежу за температурою — все своїми руками. А вона роздає, ніби це саме собою зрозуміле.
Поверталася дозами з каменем на серці. Мені не шкода. Але ж не для чужих я це роблю? Я не магазин. Я — бабуся, мати, жінка, якій уже за шістдесят. Сьогодні я можу закрити сорок банок. А завтра — раптом не зможу. А вони звикнуть, що так завжди буде.
Зараз я знову на кухні. Варю ікру. Вже чотири десятки банок закрила. І раптом ловлю себе на думці: може, справді час щось міняти? Донька давно казала — почни продавати. Я махала рукою. Мовляю, не для того роблю. Але, може, варто? Може, якщо я сама меж не ставить, інші вирішуватимуть за мене?
Не перестану ділитися з рідними. Але тепер — тільки чесно. Не щоб вони далі роздавали, а щоб цінували. Щоб знали: кожна баночка — це не просто «смачно», а праця, безсонна ніч, турбота й любов. І щоб хоч раз подумали: «А як там мама? Чи не важко їй? Може, простіше допомогти, аніж лише брати?»
