Усе своє життя я прожила в селі під Черкасами. І, мабуть, ще з дитинства земля для мене — не просто робота, а справжня віддушина. Вона лікує. Дарує силу, коли здається, що все розпадається. Коли руки в землі, а спина худить від втоми — голова спочиває. Так і живу. Весна — городи. Літо — спека й боротьба з бур’янами. Осінь — врожай, закатки, морозильники, банки, кришки, приправи.
У мене велика ділянка. Щороку сію помідори, огірки, баклажани, кабачки, перець, кукурудзу. З фруктів — яблука, сливи, вишні. З усього цього роблю запаси: лечо, аджику, кабачкову ікру, повидло, компоти, варення, мариновані овочі. Окрема морозильна скриня в мене завжди заповнена — там акуратно розкладені овочеві суміші, пюре для онука, домашня картопля фрі. Для кожного — своє. Бо я так люблю. Бо знаю, що взимку це грітиме душу.
Мої діти вже дорослі. Роз’їхалися. Але коли приїжджають — ніколи не вирушають з порожніми руками. Машини забиті коробками, мішками, сумками. І мені не шкода — адже це ж рідні. Це ж для них усе.
Особливо багато забирає Марія, дружина мого молодшого сина Тараса. Хвалить без перестанку: і огірки, і баклажани, і вишневе варення. Навіть онукові в садочок бере банки з собою. Я бачу, як їй подобається. І мені приємно — не заперечу. Я стараюся, ночами б’юся з банками, все за старими рецептами, а вона тішиться. Що може бути краще?
Та на весіллі онука я вперше зрозуміла, що не все так, як здавалося. Свято було гарним: ведучі, дітлахи скачуть від радості, дорослі за накритим столом. Серед закусок стояли мої огірки, кабачкова ікра, вишневий компот. Люди їли, хвалили. Мені було приємно, але одна фраза змусила задуматися.
— О, це ж ті самі огірки! Я в Марії їх безнастанку беру! — сказала одна з гостей. — Ваші, так? Смакота неймовірна. Магазинні й поруч не стоять.
Я спершу не зрозуміла. Подумала: ну, може, часто в гості ходить. Але потім підійшла ще одна, подякувала за вишневе варення. А ввечері й третя згадала, що моєю кабачковою ікрою всю зиму годувала дітей.
Я шукала очима Марію. Вона відводила погляд. І лише вранці, коли ми залишилися самі, я прямо запитала:
— Маріє, ти мої закатки роздаєш?
Вона зітхнула, опустила очі.
— Так. Трохи. Просто всі просять — такі смачні. А у вас їх багато. Я ж не все віддаю, трохи лише.
Я не кричала. Не лаялася. Але всередині стало порожньо. Було боляче. Я варю, закатую, стежу за температурою — все своїми руками. А вона роздає, наче так і треба.
Поверталася я додому з каменем на серці. Мені не шкода. Але ж не для чужих людей я це роблю? Я — не магазин. Я — бабуся, мати, жінка, якій уже за шістдесят. Сьогодні я можу закатати сорок банок. А завтра — раптом не зможу. Якщо, не дай Боже, зі здоров’ям щось станеться? А вони звикли, що все буде завжди.
Зараз я знову на кухні. Варю ікру. Вже сорок банок закрила. І раптом ловлю себе на думці: може, справді час щось змінити? Донька давно казала — почати продавати. Я відмахувалася. Мовляв, не для того роблю. Але, може, варто? Може, якщо я сама меж не поставлю, інші вирішуватимуть за мене?
Я не перестану ділитися з рідними. Але тепер — тільки чесно. Не щоб вони роздавали далі, а щоб цінували. Щоб знали, що кожна банка — це не просто «смачно», а праця, безсонна ніч, турбота й любов. І щоб хоч раз хтось подумав: «А як там мама? А чи вистачає їй сил? А чи не простіше допомогти, аніж лише брати?».
