Двійня? несподівано видихнула Марина Дмитрівна.
Я бачила, як їй важко було приховати своє здивування, змішане із незадоволенням. Чесно кажучи, нічого щирого від своєї свекрухи я вже давно не чекала. Марина Дмитрівна ніколи не сприймала мене, була впевнена, що я Віталію не пара. Хоча всі навколо, навпаки, казали, що це її син занадто простий для такої дівчини.
Я завжди була спокійною, освіченою, у 23 вже закінчила економічний факультет та непогано влаштувалась у мережі приватних клінік Києва. Так, я родом із невеличкого містечка десь під Полтавою, але мій тато працював директором фабрики, а мама викладала в університеті. Сказати, що я була несмакована чи не вихована, було би неправдою. Проте для Марини Дмитрівни я, здавалось, завжди залишалась чужою.
Ну що ж, вітаю! Щастя, та ще й подвійне! буркнула вона крізь зуби.
От тільки брати участь у цьому “святі” Марина Дмитрівна навіть не планувала. Моя вагітність проходила дуже важко: спочатку лежала на збереженні з діагнозом загрози викидня, потім передчасні пологи. Я ледь не постійно була в лікарнях. Віталік приїздив до мене майже щодня, а от його мама, яка жила всього за дві зупинки тролейбусом, жодного разу мене не відвідала.
Навіть на виписку з пологового, коли ми забирали Анничку й Оленку, вона не зявилася. Скільки не просив її син у перші сорок днів і ноги її не було.
Не слід! Ще якусь заразу занесу дітям! Нехай зміцніють тоді й познайомимся!
Коли дівчаткам було три місяці, зустріла Марину Дмитрівну біля магазину. Вона одягла на лице усмішку й знехотя спитала:
Як ви тут, дівчата?
Гуляємо потроху! Візочок, звичайно, великий, але що поробиш свіже повітря ніхто не відміняв! відповіла я їй із щирою посмішкою.
Свекруха уже хотіла відійти, як раптом її помітила її давня знайома, Катерина Петрівна. Та радісно підійшла, вітаючись:
Мариночко! Привіт! Це твої онучки?
Мої, Катю Моя гордість, зітхнула Марина Дмитрівна.
Я згадала Катерину Петрівну ще з весілля. Привіталась із нею.
Дві одразу! Анюта, як ти змогла, така тендітна!
Аня у нас героїня! впевнено додала свекруха.
Я здивовано поглядала на Марину Дмитрівну: ще хвилину тому та хотіла втекти подалі, а тут грає роль турботливої бабусі.
Вони з Катериною щебетали, я чула уривки фраз що двійня це щастя, що я добре справляюся, а Марина Дмитрівна допомагає З цієї розмови я дізналася про наше життя більше, ніж за три роки шлюбу. Нарешті Катерина Петрівна згадала, що йшла у своїх справах попрощалась і пішла.
Свекруха знову показала свою крижану посмішку, швидко попрощалась і зникла.
На вечір розказала Віталію про цю сцену. Він лише зітхнув:
Це моя мама, ти ж її знаєш Вона і зі мною не займалася, тільки розповідала всім, ніби сиділа зі мною за уроками, а сама в тій самій кімнаті дивилась серіал, і в мій щоденник не зазирала. А ще розказувала, як гуляла з моєю сестрою Оксанкою по парку, насправді ж сама сиділа в кафе, а мене тягала за собою Не переймайся!
Я чула ці історії вже сотню разів, але все одно продовжую дивуватися, коли сама потрапляю у їхнє продовження.
***
Минав час, відносини Марини Дмитрівни зі своїми дітьми і онуками не змінювалися. І тут сталося лихо виходячи з таксі під підїздом, свекруха оступилася і зламала ногу.
Я, мабуть, трохи у вас поживу, заявила вона якось після лікарні.
Я і Віталік переглянулися: ми ж знали, що це перетворить наше життя на ще одне випробування. Відмовити не наважились.
Почався справжній бедлам. Ми з Віталіком переїхали до дитячої кімнати, а нашу спальню зайняла Марина Дмитрівна з гіпсом на нозі. Їй треба було готувати, допомагати митися, ходити за покупками, прибирати після неї все. Ми нею доглядали так само, як за третім малям.
Дівчаткам тоді було два з половиною, я спробувала повернутися на роботу хоча б на півставки, тому віддали їх у садочок. Вранці кожного дня цілий квест розбудити, нагодувати, швиденько одягнути дві вередливі дівчинки, які крізь сльози хотіли залишатися вдома в ліжку.
Одного разу, коли Віталік уже зібрався виходити з дівчатками, задзвонив телефон:
Мамо, навіщо дзвониш ти ж у сусідній кімнаті!
Я не можу піднятися, в мене зламана нога
А в тебе ж є милиці
Досить, Іванку! Що хочу сказати з місця скажу! Мені не подобається, що ви так галасуєте зранку. Я не можу виспатися, коли ви гупаєте, діти верещать, двері грюкають!
Віталік аж почервонів. Розчинив двері до її кімнати і крикнув:
Якщо так хочеш спати давай ми дітей тобі залишимо?!
Марина Дмитрівна затихла. А за кілька днів зібрала речі і важко, на одній нозі, покинула квартиру. Чекати, поки їй знімуть гіпс, навіть не стала. Чесно кажучи, Віталік був не проти, а мені мучило відчуття провини: я ж не хотіла, щоби він сварився із матірю. Але що ще можна було зробити?
***
Зазвичай по пятницях я працювала півдня брала дівчаток ще в обід, ми купували смаколики, влаштовували собі домашній кінозал із мультиком і подушками. І цього разу все було так само. Та раптом у двері постукали.
Відкриваю на порозі стоїть Марина Дмитрівна, тримає за руку Микиту сина Оксани.
Марино Дмитрівно, щось трапилось?
Оксанка мені сина залишила до вечора, а мені треба терміново у справи! Посидиш з ним, півтори години, добре?
Я розгубилася, але Микита був спокійною дитиною, трохи молодший за моїх дівчат, тому я просто усміхнулася йому:
Нікіто, залишишся з нами?
Він кивнув. Я піднялась, а свекруха вже викликала ліфт.
Коли вас чекати?
Та максимум через дві години!
Вона навіть не попрощалась ні з онуком, ні зі мною.
***
Десь о сьомій вечора прийшов Віталік помітив, що на кухні сидить племінник, їсть котлету.
Привіт, Микито! В гості до нас? А Оксана де?
Я зітхнула і пояснила ситуацію. Віталік зітхнув у його очах роздратування.
Коли ж вона його привела?
Пять годин тому
Де Оксана?
Я не писала їй не хотіла підставляти Марину Дмитрівну Вона ж онука їй довірила
Віталік вже не витримав, подзвонив сестрі. Та пообіцяла приїхати якнайскоріше.
***
Було вже майже пів на девяту, діти грались у кімнаті, ми з Віталіком та Оксаною сиділи на кухні.
Справді, будемо її чекати? Дітей треба вкладати спати
Ань, сьогодні раз почекають. Але з мамою потрібно розібратися, відповів Віталік.
Як тільки він це сказав, у двері подзвонили. Я пішла відчиняти.
Все, я заберу Микиту! буденно кинула Марина Дмитрівна.
Я прикусила губу. А за моєю спиною зявилися Оксана і Віталік.
Мамо, у тебе все гаразд із совістю?
Ви як із матірю розмовляєте!?
Я тобі Микиту залишила! А не Ані Ти що собі дозволяєш?
Марина Дмитрівна лише пирснула сміхом.
Та яка різниця! У неї ж двоє дітей, для неї це не важко! А у мене справи!
Віталік підійшов ближче.
Мамо! Які у тебе справи? Чому ти так ставишся? Ти хоч питала у Ані, чи вона зможе?!
Господи, про що тут питати!
Оксана нервово засміялася.
Та вона спочатку пішла до перукарні ранком волосся довші були, потім на манікюр лак інший Вранці червоний, тепер рожевий.
Свекруха почервоніла, але не знала, що сказати.
Тобі не соромно? знову спитав Віталік.
Вона мовчала. Дивилася нам услід.
Вас раз на рік про щось просять а ти одразу все перекладаєш на Анюту! Може, і їй хочеться до перукарки? Може, і їй на манікюр?
І тут Марина Дмитрівна вибухнула:
Ой, Віталію! Який манікюр? Яка зачіска? Вона ж твоя селючка з якогось там Козельця! Яка була така і залишиться!
Зависла гнітюча тиша, потім грімкий голос:
Забирайся геть!
Віталік вивів матір під руку з квартири і закрив за нею двері. Але коли повернувся, побачив, що я вся в сльозах. Він із сестрою кинулись мене втішати.
Було прикро таке чути, не буду брехати. Але я ж бачила: не тільки до мене вона так ставиться, а й до своїх дітей. Тож проблеми все ж не у мені. Хотіла бути для неї хорошою, але, мабуть, для поганої людини хорошою не станеш.
Відтоді спілкування із свекрухою зійшло нанівець. Віталік та Оксана іноді допомагали матері, але Марина Дмитрівна залишалася сторонньою для нашої родини. Довго вона ображалася, але бажання бути “при дітях” перемогло. Врешті-решт, помирилися, хоча з онуками вона так і не няньчилася.
Якось, гортала я месенджер і побачила у статусі Марини Дмитрівни фото усіх трьох внуків і підпис: “З Днем Бабусі всіх, хто ростить онуків!” Я криво всміхнулась, а ввечері Віталік із Оксаною ще довго кепкували з цієї показухи. Мені наче й ніяково сміятися, але інколи інакше не вижити.
