Місяць тому я потрапила до лікарні. Сильно піднявся тиск, так що моєму чоловікові навіть довелося викликати швидку, яка й привезла мене до лікарні. Коли мені стало легше, то поряд зі мною сидів тільки мій чоловік. Я одразу ж почала плакати. А вся справа в нашій квартирі.
Я пам’ятаю той день, коли ми отримали ті злощасні квадратні метри у новій багатоповерхівці. Мій чоловік тоді ще пожартував, що тепер житимемо наче комахи або бджоли. Разом з нашим сином ми увійшли у нову квартиру. Жодного ремонту не було, а в під’їзді працівники все ще продовжували працювати. Але тоді ми були щасливі. Отримати власну квартиру це ж так чудово. Та й не просто квартиру. А власні три кімнати з усіма вигодами. В наш час це була вершина людських бажань.
Батьки допомогли нам з ремонтом. Купили нові меблі, кухонне начиння. Вирішили в нове помешкання увійти зі всім новим. Так ми й живемо там до сьогоднішнього дня. А нещасною наша квартира стала після того, як син привів до нас майбутню невістку. Він сказав, що вона вагітна й вони скоро одружаться. А поки не мають власного житла, то мешкатимуть з нами. Я тоді спочатку зраділа, але як показав час – марно.
З перших тижнів нашого спільного життя у квартирі почалися сварки та скандали. Всьому винною моя невістка. Вона будь-що хотіла повністю заволодіти квартирою. Їй не подобалося, що ми живемо з ними. Вона так й сказала. Не вони з нами, а ми з ними. Я не зрозуміла навіть коли ми так швидко та кардинально помінялися ролями. Це все вона намовляла сина на те, щоб він вмовив нас переїхати на дачу у село, а квартиру залишили тільки йому. Ми не хотіли полишати власну оселю з усіма вигодами заради старенької хатинки за кількадесят кілометрів від міста. Там навіть телевізор не ловив тоді.
Ось так й почалися сварки. Потім вона вигадала інший план. Розміняти нашу квартируй купити дві менших. Я також не бажала цього робити. Мені хотілося залишити синові дім, у якому він виріс. Я хотіла, щоб він був таким же щасливим тут як й ми з його батьком. Коли ж невістка побачила, що нас ніяк не вдається вижити, то вона поставила ультиматум. Або ми віддаємо квартиру на її умовах, або вони переїжджають.
Через тиждень ми з чоловіком жили самі у трьох кімнатах. Діти до нас більше не приходили. Навіть коли невістка завагітніла, то ми про це дізналися від чужих людей. Син не телефонував. А про відвідини навіть й мови не могло бути. Онука ми побачили тільки коли самі прийшли до них. Такої холодної зустрічі ми не бачили ніколи. Нам навіть не запропонували роздягнутися. Здалеку ми подивилися на маленького у пелюшках й нас майже виштовхали з квартири. Я всю дорогу додому плакала. А ввечері піднявся тиск. Далі лікарня.
Я очікувала, що син прийде мене провідати, але його не було. Я більше не можу так жити. Нехай забирають ту кляту квартиру, а мені тільки б бачити мого сина та онука.
