Моєму другу Михайлу дуже пощастило з його батьком. Дядько Петро був на всі руки майстром та я з великим захопленням дивився на нього. Мене виховувала бабуся, бо батьків моїх не стало тоді, коли я пішов до школи. З Михайлом, сином дядька Петра, ми вчилися в одному класі.
Я часто приходив до них у гості. Михайло не дуже дивувався тому що вміє його батько. Коли дядько Петро кликав його на допомогу, то мій друг погоджувався неохоче. я ж навпаки, завжди біг до дядька Петра, щоб побачити що він цього разу лагодить чи майструє. Особливо вправно у батька Михайла вдавалося робити ремонти, я з великим задоволенням навчався всього, що він вміє. Чоловік був дуже добрий до мене, давав цінні життєві поради, бо бачив, що я його слухаю. Крім того, якщо мене в школі ображали, він завжди за мене заступався. Дядько Петро був мені наче батько. Михайло часто казав, що я приходжу не до нього, а до його батька.
Йшли роки, ми закінчили школу та наші дороги розійшлися. Наскільки я знаю, Михайло поїхав навчатися в столицю, там одружився та залишився жити. Я залишився в селі та доглядав свою бабусю, а коли її не стало, поїхав за кордон на роботу. Вміння, якими я володів завдяки дядьку Петру, знадобилися мені там та невдовзі я став бригадиром групи.
Дядько Петро залишився у селі доживати свого віку. Коли я спілкувався з сусідами, вони сказали, що він геть сумний став. Після того, як п _oмеpла його дружина, він залишився один. Михайло до нього взагалі не приїжджає. Іноді дядько Петро допомагає іншим сусідам робити ремонт вдома, а так завжди проводить час на самоті. Мені стало шкода свого сусіда та я зв’язався в одній соцмережі з Михайлом. Запитав як його справи та як часто він провідує свого батька. Михайло сказав, що він не має на це часу, бо у нього робота, дружина, діти. Вони теж потребують уваги. Переглядаючи сторінку свого колишнього однокласника, я побачив як він зазвичай проводить вільний час: бари, курорти, екскурсії. Невже не можна виділити трохи часу та приїхати до батька?
Він має те, чого я позбавлений та не цінує цього. Я вирішив сам провідати дядька Петра. Коли я приїхав до рідного села та підійшов до його хати, то не міг повірити своїм очам. Подвір’я було геть занедбане, а хата потребувала ремонту. Я обережно зайшов у двір стараючись не зачепити огорожу, яка й так трималася на чесному слові, постукав у двері. Мені відчинив літній чоловік, в якому я ледь впізнав дядька Петра.
Він теж мене майже не впізнав. Лише після того, як я представився, чоловік посміхнувся та обійняв мене, запросив у дім. Ми випили чаю. Я розповів йому про те, як склалося моє життя.
– Молодець, я завжди знав, що з тебе вийде людина. Я дуже радий тому, що ти про мене не забув. А я як бачиш живу тут один нікому не потрібний, дружини вже немає, син надто зайнятий.
Я запропонував відремонтувати хату дядьку Петру, а він сказав, що вона вже не підлягає ремонту.
– Я давно вже тут живу, цей будинок такий самий старий, як і я.
– Тоді поїхали зі мною за кордон, я чудово живу, у мене там дружина, діти, та ми маємо ще один будиночок для гостей, поселю Вас там. В країні, де я проживаю, сухий теплий клімат, Вам там буде добре.
Дядько Петро поглянув на мене та по його щоці прокотилася скупа сльоза.
