Надійка була єдиною радістю у житті своїх мами й тата. Вона народилася та жила у місті у сім’ї шанованих лікарів. Батьки хотіли, щоб дочка пішла їхнім шляхом й також стала відомою лікаркою, але в Наді не лежала душа до медицини. Вона хотіла співати, дівчина марила сценою.
Надя записалася до місцевого хореографічного гуртка й стала виступати разом з іншими учасниками групи на сцені. Якось їх запросили виступити на святі в одному селі. На концерт прийшло подивитися багато людей, серед яких був Іван. Він закохався у Надію одразу, а її солодкий голос ще довго відлунням чувся у його серці.
Рішучий хлопець вирішив діяти й запросив дівчину на побачення. Через кілька таких зустрічей вони уже знали напевно, що одружаться. Батьки були категоричні. Вони не хотіли бачити своїм зятем сільського хлопця, у якого нічого не було.
“Невже ти проміняєш безтурботне життя та успішне майбутнє на якогось сільського волоцюгу” – репетував тато до єдиної дочки. “Якщо й надалі з ним будеш водитися, вважай, що батьків у тебе немає!” Слова батька боляче ранили, але кохання виявилося сильнішим. Надійка переїхала жити до нареченого, пішла в невістки.
Свекруха також не хотіла такої невістки. Вона кожного дня докоряла своєму синові: “Невже на все село не знайшлося гідної дівчини, Іване? Вона ж до роботи взагалі не годиться! Нічого робити не вміє, тільки й знає, що спати до обіду та ті свої пісеньки співати. Мені така помічниця не потрібна. Або роби з нею щось, хай допомагає, або йдіть на всі чотири сторони!”
Надійка старалася, бралася до будь-якої роботи, але ніжні руки швидко покривалися мозолями, а тендітне тіло не могло виконувати важкої фізичної праці. Через постійні нарікання матері, Іван і собі став критикувати та принижувати дружину. До всього, щоб не слухати базікання матері й не дивитися на нетямущу дружину він кожного дня після роботи почав заглядати у шинок.
Надійка втратила свого єдиного захисника, тепер свекруха з неї не злазила. Остання надія жінки була на дитину, яку вона носила під серцем. Розповівши чоловіку свою таємницю, вона очікувала, що тепер все повернеться на свої місця. Дійсно, спершу так і було.
Іван знову захищав дружину перед мамою, не давав Надійці важко працювати й навіть почав говорити про купівлю власного будинку. Все було б добре, якби не передчасні пологи дівчини. Вона народила дитинку на сьомому місяці вагітності. Поки молода матуся з немовлям лежали в лікарні, свекруха змогла намовити сина проти дружини.
“Невже ти в мене такий дурень! Вона народила дитину раніше встановленого терміну, значить й завагітніла раніше! Це не твоя дитина! Хочеш, щоб все село над тобою насміхалося чи думаєш люди рахувати не вміють?” Іван на виписку дружини з лікарні не приїхав. Надійка залишилася сама з малою дитиною на руках. Вона не знала куди податися та в кого просити про допомогу.
Якби не маленький згорточок на руках, уже б не жила на цьому світі, але на кого дитину залишить. Невже обрече її на важку долю сироти. Ні, вона так не вчинить зі своєю кровинкою. Буде сильною заради дитини, стане на ноги. Піде до сільського голови й попроситься у стару занедбану хатину, що нікому не належить. Влаштується на роботу, як-не-як, а медичне училище вона закінчила. Вона виховає маленького Арсена самотужки, а коли хлопець підросте й стане, як дві каплі води схожим на свого тата, нехай ходить красенем по селі, муляє очі злій свекрусі та безхарактерному батьку. Тоді люди побачать, що вона чесна перед чоловіком та богом. Нескінченний потік осуду та пліток виллється на сім’ю Івана, а свекруха не знатиме куди дітися від своєї ганьби.
