Несподівані гості
Телефон розбудив Олену о пятій ранку. На екрані мерехтів незнайомий номер.
Так, сухо відповіла вона.
Оленко? лунав у трубці жіночий голос, радісний і гучний. Це ти?
Я, без ентузіазму відповіла Олена.
А це я! продовжувала жінка. Впізнала мене?
Впізнала, брехливо сказала Олена, щоб не образити, хоч гадки не мала, хто це.
Так і знала, що впізнаєш! защебетала та. Як же добре, що додзвонилася. Ти можеш зараз говорити?
Можу.
Чудово! Ми з чоловіком, дітьми вже на вокзалі. Поїзд прибув годину тому. Ти мене добре чуєш?
Добре.
У тебе голос тихий. Точно все гаразд, Оленко?
Все гаразд.
Дуже радий чути. Спочатку хотіли в готель, думали, що тут родичів немає. А потім згадали про тебе! Ну як же так, адже ти ж тут!
Так, я тут.
Як же ми зраділи! Особливо діти.
Уявляю.
І мій чоловік одразу сказав: «Подзвоніть Олені, вона нас не відмовить».
Він правий. Я не відмовлю.
То ми можемо зупинитися у тебе? Так?
Можете.
Надовго не затримаємось, завірила жінка. На пару тижнів. Подивимося місто, а потім додому. Бо, як кажуть, у гостях добре, а дома найкраще. Тож як?
Добре.
Так і знала! Особливо чоловік казав: «Олена нас прийме, адже ми ж родичі». Навіть якщо бачилися десять років тому, але ж родичі! Правда?
Правда.
Ти зараз одна?
Одна.
У трикімнатній?
Так.
Тобто, ми зараз до тебе їдемо?
Їдьте.
Приїдемо за годину. Ти ще там живеш?
Ще там.
Тоді чекай нас!
Чекатиму.
Олена вимкнула телефон, кинула його на подушку, накрилася ковдрою і заснула, не особливо переймаючись тим, що так і не збагнула, хто їй дзвонив.
Через годину пролунав дзвінок у двері. Олена глянула на годинник, закрила очі і перевернулася. Телефон дзвонив знову. Вона спала.
Незабаром по дверях застукали. Олені було байдуже. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, буркнула вона, не відкриваючи очей.
Оленко? радісно скрикнув знайомий голос.
Так.
Це ми! Приїхали. Дзвонимо, стукаємо ти не відчиняєш.
Ви дзвоните?
Так!
Чому я не чую?
Не знаю.
Подзвоніть ще раз.
У квартирі задзвонив телефон.
Ми дзвонимо! сказала жінка.
Ні, відповіла Олена, не чую. Постукайте.
По дверях застукали.
Ми стукаємо!
Ні, сказала Олена, не чую.
Здається, я щось не так зрозуміла, занервувала жінка.
Що?
Де ти зараз, Оленко?
Як де? Вдома.
Де саме вдома?
У Львові, відповіла Олена перше, що спало на думку. Де ж ще?
Як у Львові? А чому не в Одесі?
Переїхала років десять тому. Після розлучення.
Чому?
Чому розлучилась?
Чому переїхала?
Набридло в Одесі. Забагато поганих спогадів.
У Львові краще?
Набагато.
Що там краще?
Усе. Жодних клопотів. Та що я розповідаю? Приїжджайте самі побачите. Скільки вас?
Четверо. Я, чоловік і двоє дітей. Старший Пилип, молодший Юрко. Юрко втретє збирається до університету вступити.
Ну то приїжджайте. У нас тут теж гарний університет.
Коли нам їхати?
Хоч зараз.
Зараз не вийде. В Одесі купа справ. Юрко хоче вчитися тільки там. А ми приїхали сюди, щоб роботу знайти. Планували рік у тебе жити. Але, бач, як вийшло…
То сьогодні не приїдете?
Ні…
Шкода. Я вже налаштувалася.
І нам шкода. Ти й уявити не можеш.
Можу уявити.
Ні, не можеш. Коли думаю, що нас чекає аж жити не хочеться.
Олена вирішила, що пора закінчувати.
Ну добре, сказала вона. Якщо не зараз, то приїжджайте пізніше. Завжди рада. А як оселитеся в Одесі дай мені адресу. Я приїду до вас у гості. Теж на кілька тижнів. А там побачимо. Адже тепер у мене в Одесі, окрім вас, нікого немає. Домовились? Напишеш мені?
Але відповіді Олена не почула звязок обірвався.
От і виходить: іноді найкращий спосіб позбутися непроханих гостей просто «переїхати» в інше місто.
