Чужа, але своя, рідною стала
Мамо Фаю, ти як тут? Ми ось з Антосиком йшли повз, із крамниці, вирішили зайти, дещо й тобі купили, обіймала Юля свою нерідну матір.
Вони так домовились, що Фаїна й Юля будуть матірю й донькою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точніше шістдесят шість. Життя її було не дуже щасливим, багато лиха і болю випадало їй. Але тринадцять років тому Бог подав їй знак до неї прибилася Юля. Просто постукала у двері того вечора.
Заходь, дитинко, заходь, пригостила жінка, озираючись. Не бійся, я тут сама живу, так уже вийшло. Що з тобою, серденько? воркувала Фаїна, допомагаючи зняти здерте пальто.
На дворі була осінь, ранкувата й сира, вітер продував наскрізь.
Як тебе звуть? спитала вона. Я Фаїна Степанівна, але можна й тіткою Фаєю.
Юля, прошепотіла дівчина й заридала.
Поплач, дитинко, полегшає, приговорювала Фаїна, гладячи її по голові.
Вона дістала аптечку, обробила подряпину на щоці, напоїла гарячим чаєм. Їсти Юля поки відмовилась.
Розпитувати не стала сама розкаже, коли буде готова. Трохи зігрівшись, дівчина почала:
Дякую, тітонько Фаю Я дуже замерзла. Не знаю, скільки по селах блукала, але йшла цілий день. Це яка деревня? Темно було нічого не розгледіла. Втомилася так, що лежала б десь, але постукала саме до вас.
Це Семенівка, село наше велике. А ти звідки?
Ми з чоловіком жили в райцентрі Одружилися два роки тому. Поки зустрічались усе було добре, а як почали жити разом зявився його справжній характер. Грубий, невгамовлений, часто бив мене. Я хотіла дитину, а він казав: «Мені ніхто не потрібен». Але я завагітніла та коли сказала він мене так вдарив, що я ледве встигла вхопити пальто та втекти. А йти мені нікуди я з дитбудинку. Боялася, що наздожене, то й блукала лісами Потім побачила дорогу та й вийшла сюди.
Ох, дочко Ну й натерпілася ж ти. Та не бійся, більше ніхто тебе не образить. Лише б із малятком усе гаразд було. А якщо хочеш залишайся в мене назавжди. Я ж одна Так уже склалося, зітхнула Фаїна.
Так Юля й залишилась. А невдовзі народився син Антосик. Фаїна допомагала з хлопчиком, вважала його онуком, а Юлю донькою.
Тітонько Фаю, можна я тебе зватитиму мамою? Адже Антосик кличе тебе бабусею
Звісно, дочко. Я ж і сама вже вважаю вас рідними.
Так і жили разом. Юля влаштувалась на пошту хоч і мала освіту технолога, але де в селі таку роботу знайти? Антосик підростав під наглядом Фаїни.
Фаю, а твоя Юлька золото, поважна дівчина, казали сусідки в магазині. От тобі доля: рідна донька відвернулась, а Бог послав тобі Юлю. Мабуть, не така вже й грішна ти перед Ним.
Так я ж і дякую Господу за ту зустріч, усміхалася Фаїна. Ми з нею як дві самотні метелики вночі. Знайшли одна одну і більше не самотні.
А згодом те село став часто відвідувати Максим приглянулась йому Юля своєю скромністю.
