Однієї суботи Оксана Лисенко вирішила заїхати до батьківського дому. Лише три місяці минуло з часу, як пішла її мама, і все це час Оксана не могла зібратися розібрати речі. Дім стояв порожній, без нагляду. Сусіди — переважно літні люди, хто вже перебрався до дітей, хто здав житло орендарям. Поруч колись жили Шевченки, з дітьми яких Оксана гуляла в дитинстві, але тепер і той дім займали якісь чужі люди — просити придивити за будинком було нікого.
Чоловік зранку поїхав на рибалку, а дочка-підліток, занурена у навушники, відмахнулася від маминих спроб провести день разом. «Годі відтягувати», — подумала Оксана. Заїду, оглянусь, може, почну розбирати, а потім заскочу до Даринки — подруга давно запрошує на чай. Вона викликала таксі, стояла біля під’їзду і згадувала вулицю свого дитинства — затишну, тиху, зі своїм запахом і світлом. З кожною хвилиною, коли авто наближалося до дому, тривога стискала груди — так болісно їй бракувало батьків.
За кілька будинків до мети Оксана вийшла, вирішила пройтися пішки. І чим ближче підходила, тим сильніше її охоплювала дивна тривога. Біля калітки вона зупинилася наче вкопана.
— Що за… — прошепотіла вона.
Віконце в будинку було відчинене, фіранки розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що закрила все наглухо. Замок — зламаний. Усередині явно хтось був. Або, що гірше, хтось досі перебував там.
Подзвонила чоловіку — абонент недоступний. Озирнулася — на вулиці ні душі. Ясний осінній вихідний, всі роз’їхалися. Оксана подумала, чи не викликати дільничного, але раптом її пройняла жахлива думка.
— А рапто… це Віктор?
Він останнім часом поводився дивно. То відсторонений, то раптом веселий, немов на контрасті. Може, «рибалка» — лише прикриття, а сам він тут, з коханкою? Ця думка обпекла її. Вона не хотіла вірити, не могла уявити його в такій ролі. Але вже не могла просто відкинути цю підозру.
Хвилин десять Оксана стояла, вдивляючись у вікна. Раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, щасливий, ніби хтось насолоджувався життям… у її батьківському домі! Усе всередині неї стиснулося.
І раптом — гукнули двері. З дому вийшла струнка жінка у короткому халатику, з рушником у руках. Прямувала до прибудови з сауною.
— Коханий, ну пішли зі мною! Самій мені нудно! — покликала вона всередину.
Оксана похолола. Молода, гарненька… Звичайно, він проміняв її на таку! Тепер усе стало зрозумілим.
Стиснувши зуби, вона рішуче підійшла до калітки. Хитро оглянула двір, знайшла палицю і підперла нею двері сауни, щоб «гостюшка» не заважала. Потім на ґанку помітила старий батьківський ремінь — важкий, з масивною пряжкою. «Саме те», — подумала вона.
Увірвавшись у дім, Оксана побачила накритий стіл, пляшку шампанського й увімкнений телевізор. А на дивані в вітальні… спав чоловік.
— Ах ти негідник! У тебе ж доросла донька, а ти! — закричала вона і замахнулася ременем.
— А-а-а! Ти що робиш?! Окс… та ж це я, Андрій!
Оксана зупинилася. Це був не Віктор. Це був Андрій — племінник чоловіка.
— Ти що тут робиш? Як сюди потрапив?
— Та ну тебе! Двері — як папір! Мені ж жити ніде! Подумав, будинок пустує, от і… вирішив трохи пожити з дівчиною.
— З дівчиною?! — Оксана зблідла. — І тобі це здається нормальним? Це не готель!
— Та годі тобі, Оксан, ну сиди, чай пий, а ми тут трохи поживемо.
— Ні! Збирайтеся зараз же! І замок новий поставиш! Сам! — спалахнула Оксана.
— Маринко… — простогнав Андрій. — Де вона?
— У сауні. Зачинила. Щоб не заважала. Наступного разу буде знати, куди лізти!
Маринка невдовзі вирвалася і ввірвалася до дому, червона від злості.
— Це мій дім, Андрію, скажи їй! Я тобі вже гроші на меблі переказала!
— Твій? — усміхнулася Оксана. — Будинок у власності моєї мами, а ти, голубко, просто потрапила на гачок спритному племіннику.
Маринка в лютості закричала:
— Повертай гроші, шахраю! Я на тебе заяву напишу!
— От ще одне… — пробурчав Андрій.
Коли все затихло, Оксана поїхала до подруги і розповіла їй усе — від страху до сауни й ременя. Даринка реготала до сліз.
— Оксана, ти героїня! Я б одразу поліцію викликала. А ти — сама все владнала.
— Головне, що це не Віктор, — із полегшення зітхнула Оксана. — Але замок — поміняю. І двері. Металеві!
— За сміливих жінок! — підняла келих Даринка.
— За нас! — відповіла Оксана, посміхаючись.
