**Чужий, але найближчий**
— Оленко Іванівна, та ви що?! Так не можна! — голос Григорія Семеновича тремтів від обурення. — Я ж вам не рідний!
— А хто рідний?! — різко випрямилась жінка, стискаючи в руках зім’ятий папірець із лікарні. — Мій син, що дзвонить раз на рік із свого Львова? Чи онука, яка зовсім забула про бабусю? А ти вже третій рік що-дня питаєш, як справи, купуєш ліки, коли в мене грошей нема!
Григорій Семенович ніяково переступав у передпокої. Високий, сутулий чоловік років шістдесяти, з сивою щетиною та добрими, стомленими очима. Прийшов зранку, як завжди, дізнатись, чи треба щось купити в магазині, а тут таке…
— Та ж квартиру на мене переписувати не можна! Що люди скажуть? Що сусіди подумають? — він нервово теребив у руках стару шапку.
— А мені байдуже, що вони думають! — Оленко Іванівна пройшла у кімнату, сіла у своє улюблене крісло біля вікна. — Сідай, чого стоїш, мов стовп.
Григорій Семенович несмішливо присіл на край дивана. За вікном моросив жовтневий дощ, стікала по шибці вода, і від цього в кімнаті було особливо затишно. На підвіконні цвіли фіалки — Григорій Семенович сам приніс їх навесні, сказав, що в нього вдома не приживаються, а тут, дивись, принесуть радість господині.
— Слухай мене уважно, — Оленко Іванівна склала руки на колінах. — Вчора була у лікаря. Серце зовсім погане, тиск скаче. Каже, у будь-яку мить може статись… Ну, ти розумієш.
— Не кажіть так! — злякався Григорій Семенович. — Ви ще поживете, я вам допомагатиму, як і раніше. Ліки нові є, добрі…
— Грицю, — тихо покликала його жінка, і він здригнувся. Вона рідко називала його за ім’ям, частіше зверталась офіційно. — Ти ж розумієш, про що я? Мені страшно вмирати самій. Дуже страшно. А з тобою поруч — не так страшно.
Познайомились вони три роки тому у черзі до полікліні. Оленко Іванівна стояла з направленням до кардіолога, трималась за груди, дихала важко. А він сидів поруч, чекав своєї черги до уролога. Побачив, що жінці погано, підсунувся, запропонував води зі своєї пляшечки.
— Дякую, сину, — прошепотіла тоді Оленко Іванівна. — Добрий ти чоловік.
Потім виявилось, що живуть у сусідніх будинках. Григорій Семенович почав заходити, питати про здоров’я. Спочатку раз на тиждень, потім частіше. Оленко Іванівна готувала йому обід, він лагодив у квартирі щось зламане. Так непомітно і звикли одне до одного.
У Григорія Семеновича була своя історія. Дружина померла п’ять років тому від раку, дітей у них не було. Залишився зовсім сам у пустій квартирі, де кожна річ нагадувала проА тепер вони стояли біля вікна, мовчки дивились на дощ, і Григорій Семенович раптом зрозумів, що його серце, яке так довго було порожнє, нарешті знайшло дім, і це була саме ця кімната, де вітер шепотів у квітах, а старі годинники відміряли хвилини, які вони провели разом.
