Пізнє щастя
Тарас довго бродив незнайомим великим містом, доки не потрапив на вокзал. Ноги гули від втоми, а настрій був гірший за осінню сльоту. З такою радістю їхав сюди, а тепер мов бирий кіт тікає, хоч ні в чому не винен.
Він помітив вільну лавку в залі очікування й присіл відпочити. «Зараз переведу дух, а потім дізнаюся про квиток. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував залишитися на тиждень… Та й біс із ним».
Коли ноги трохи відпочили, Тарас перекинув важку спортивну сумку на плече й пішов до каса. У черзі він спостерігав за вокзальною метушнею, думав, що робитиме, якщо квитків не вистачить. Та касирка вручила йому папірця. Хоч і чекати потяга доведеться більше трьох годин. Нічого. Головне — квиток у кишені, він поїде додому.
Тарас поклав у внутрішню кишеню пальта квиток і паспорт, оглянувся. Його місце вже хтось зайняв. Він вийшов на перон. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. У кінці платформи чекав на відправлення швидкий поїзд. Табло біля шостої колії показувало час і пункт призначення. Пасажири вже всі зайняли місця, тому лавки були вільні.
Гострий запах креозоту й залізничного пилу змішувався із димом цигарок, перегаром і потом. Свіже повітря не рятувало — через вокзал щодня проходили тисячі людей, серед них і місцеві бродяги, й випивохи.
Тарас сів на лавку, звідки добре було видно табло, й почав чекати. У думках перебирав розмову з онуком Марії, шкодував, що не знайшов тоді правильних слів…
— Вільно? — почувся поруч чоловічий голос.
Тарас підняв очі й побачив молоду людину в офісному костюмі з невеликою валізкою на колесах.
— Вільно, присідайте, — відповів він, хоч місця було достатньо.
Чоловік сів на іншому кінці лавки, послабив краватку й поставив валізу поруч.
— У відрядження їдете? — поцікавився Тарас, якому кортіло почути людське слово.
— Ні, із відрядження повертаюся, — неохоче відповів той, кинувши на нього погляд.
— Я теж додому, — зідхнув Тарас.
— Теж у справах були? — скептично поцікавився сусід.
— Ні. У гості. Думав на тиждень залишитися, та не вийшло, — Тарас похилив голову.
— Вигнали? — співчуваюче спитав чоловік.
— Щось на кшталт. Сиджу, чекаю львівський поїзд. А ви?
— Не пощастило нам, довго чекати. Мені теж довелося раніше повертатися. Квиток міняв.
— А вагон який? — підняв брови Тарас.
— Одинадцятий.
— То, виходить, разом поїдемо. А купе не п’яте випадково?
— П’яте, — дивно глянув на нього сусід і дістав квиток, перевірив. — Така вже доля. Ви щойно брали квиток?
— Так.
— Я мав їхати через два дні, та дружина подзвонила — донька захворіла. Ледь говорить від сліз, бідна… Довелося переривати справи й їхати.
— Літаком швидше було б, — зауважив Тарас.
— Боюся літаків, чесно кажучи. Поїзд спокійніший.
Раптом у кишені піджака чоловіка задзвонив телефон. Він відповів, а Тарас відвернувся, щоб не підслуховувати.
— Привіт. Так, на вокзалі, квиток уже взяв… Я теж сподівався… Я теж сумую. Не плач, спробую вирватися… — Довго слухав, дивлячись у простір. — Гаразд, обов’язково подзвоню, якщо щось зміниться. Все, бувай, цілую. — Він сховав телефон. Настрій його явно погіршився.
— Тільки не роби вигляд, що не розумієш, — раптом промовив чоловік. — Не осуджай, батьку. Ти нічого не знаєш.
— Та я й не осуджую. Не моя справа, — знизав плечима Тарас.
— От і правильно. За доньку я всіх порву. А дружина… Кохання, як у підлітка. З тобою такого не було?
— Було, як же без цього. Але дружині не зраджував. Одружився — відповідальність на собі несу. А якби вона пішла до іншого? Як тоді жити? — відверто сказав Тарас. — То «відрядження» — просто прикриття?
— Догадливий. Раз на півроку сюди приїжджаю, душею відпочиваю. — Його погляд став мрійливим. — І жити далі можна.
— А доньці скільки? — поцікавився Тарас.
— Дванадцять. А ти сам куди їдеш? У дітей гостював? Син за двері показав? — з єхидою спитав чоловік.
— Син у Києві живе з родиною. Кличе мене до себе. Нащо я їм? У них своє життя. Заважати не хочу.
— Розумно, — кивнув сусід.
— Дружина померла три роки тому. Одружився назло, щоб забути кохання. А коли вона пішла, так сам ледь не вмер від туги. Може, і любив, але не розумів цього. Кохання ж буває різним. Нічого, живу. Біль — як стара рана: не чіпай, і не болітиме.
— До родичів їздив?
Людина так влаштована — коли чує чужу біду, своя вже не здається такою страшною.
— Ні. Але до найдорожчої людини, — відповів ТВони ввійшли до вагона, тримаючись за руки, і Тарас зрозумів — його щастя прийшло, хоч і запізніло.
