Оксана з дитинства ненавиділа своє ім’я. Застаріле, бабусяче. Коли підросла, мати розповіла, що в батька колись була пасія — гаряча, запальна Оксана. Він кохав її, а вона відмовила йому та вийшла заміж за іншого.
— Потім зустрів мене. А коли народилася ти, назвав тебе її іменем. Так і не забув свою першу любов, — спокійно казала мати.
— І ти йому не дорікаєш?
— Ні. Він любить і тебе, і мене. А перше кохання завжди лишається в серці. І в тебе колись буде таке саме. — Мати гладила Оксану по голові.
— А та Оксана теж була такою потворою? — бунтувала дівчинка.
— Що за нісенітниця! Пам’ятаєш казку про потворне каченя? А якщо ім’я так не подобається, зможеш змінити, коли виростеш. Як би ти хотіла називатися? — заспокоювала мати.
Оксана стояла перед зеркалом і приміряла різні імена, як сукні. Але жодне не підходило. Вона зіхнула, вирішивши, що красивіше від іншого імена не стане. Адже не ім’я робить людину. Та й звикла вже.
Та сумнівалася, що хтось полюбить її так, як батько ту Оксану. Неяскраве волосся невиразного відтінку, вузькі очі, гострий підборідок — одним словом, не красуня.
Батько любив Оксану майже так само, як горілку. З роботи нерідко заходив до шинку, а потім, навеселі, приходив дочкуватися — приносив то цукерку, то іграшку, а якщо грошей не вистачало — просто давав купюру. Вона збирала та купувала собі те, що хотіла.
Коли вона закінчувала школу, батько помер. Ішов додому, а біля річки діти гралися. М’яч упав у воду, він і кинувся його витягати. Був п’яний — потонув.
Мати лаяла його на чому світ стоїть — як же вони тепер житимуть? Оксані треба вчитися, але на що? Яке майбутнє чекає її у маленькому селі?
Дівчина тужила за батьком, але мати наполягла:
— Що ти тут робитимеш? Поїдь у місто — може, за чоловіка вийдеш.
І Оксана поїхала. Мріяла про медичний, але знала — після сільської школи туди не потрапиш. Подала документи до медколеджу. Білі халати їй дуже подобалися.
Сусідкою по кімнаті у гуртожитку була гарна Марічка. Ось кого Бог не обділив — кучерява брюнетка з горіховими очима, смаглява, з оголеним станом. Поруч із нею Оксана почувалася ще більш незначною.
Але дівчата дружили, і Марічці таке сусідство було на руку — на її тлі вона сяяла ще яскравіше. Все йшло гладко, поки та не познайомилася зі студентом із Політехнічного.
Оксана, побачивши його, з розуму зійшла. І як не зійти — справжній парубок. Часом він приходив по Марічку, а та, мріючи про червоний диплом, сиділа над книжками.
— Ти скоро? — нетерпляче питав Андрій.
— Сходи з Оксаною в кіно. У мене завтра залік, — відмахувалася Марічка.
Оксана була б рада сидіти з ним у темному залі, але він не запрошував. Посидить, позіхне — і піде.
— Чого ти до нього так? Якби мене хтось так чекав, я б і раю не бажала! — обурювалася вона.
— Нащо він тобі? Ясна річ, гуляє і гулятиме. Знайди собі когось простішого.
Оксана навчалася посередньо. Одного разу Андрій прийшов, а Марічки ще нема. На столі стояла сковорода з картоплею, тарілка з котлетами. І він, здавалося, от-от покуштує.
А Оксана смажила картоплюОксана запропонувала йому пообідати, і, задоволений смачною їжею, Андрій вперше глянув на неї не як на тінь Марічки, а як на жінку — і з цього почалася їхня непроста, але справжня історія.
