Кухню наповнив різкий запах юшки, яку мішала Надія Михайлівна, важко дихаючи та сопучи. Вона панувала у цьому маленькому просторі, наче справжня господиня, роздаючи накази дерев’яною ложкою. За вікном сіріли ранньовесняні сутінки, але у Соломії, невістки Надії Михайлівни, не було часу насолоджуватися тишею. Її затишний світ розвалився з приїздом вічно незадоволеної гості, яка не просто порушила порядок, а й поставила себе на чолі сім’ї з чітким гаслом: «Тут я командувач».
Надія Михайлівна була жінкою з характером. Її повні щоки надавали обличчю суворого виразу, а холодні очі з-під густих бровей дивилися з такою осудливою проникливістю, що відразу хотілося вибачатися навіть за чихання. Вона говорила різко, наче кожне її слово — остаточна істина. Вона почала ремонт у своїй квартирі та приїхала до сина із невісткою на невизначений термін.
— Спальня у вас, звісно, махонька, — буркнула свекруха в перший же вечір, оглядаючи кімнату. — Ну, та ладно, зійде. Постели мені чисту постіль, не ту, що собі залишаєте. Я ж не по готелям їхала, а до рідних.
Соломія завмерла від таких слів.
— Але це наша кімната, — несміливо заперечила вона, не приховуючи роздратування. — Ми з Миколою тут спимо!
Свекруха лише хмикнула.
— І що? У вас у вітальні широкий диван. Молоді, здорові, трохи потеснитеся. А мені спину жалко! Та й я тут ненадовго, не хвилюйся.
«Ненадовго» звучало спокусливо. Та Соломія вже тоді відчула — цей тимчасовий візит затягнеться.
Щойно вона почала звикати до несподіваної гості, як у двері постукали. На порозі стояла Оксана, молодша донька Надії Михайлівни. Жвава, безтурботна та поза роботою дівчина просто ввірвалася в квартиру з величезною торбою.
— О, привіт! Я до вас, — сказала вона, скидаючи черевики просто біля дверей. — Поживу тут кілька днів. Навіть на підлозі посплю, але ж грошей нема — їсти нічого. Мама ж тут, хай і мене підгодують. Солов’їко, чайку звари, а то з дороги втомилася.
Соломія стояла, наче її приголомшили. Ця квартира була її домом, її простором. Але з кожним новим гостем вона почувалася все більш чужою.
— Миколо! — скрикнула вона пізніше, коли залишилися вдвох на кухні. — Що це ще таке? Чому я раптом усім усе винна? Чому вони себе почувають, наче це їхній дім? Коли твоя мати поїде? І чому тут ще й Оксана?!
Але Микола лише знизав плечима.
— Ну, ти ж знаєш маму, — спокійно відповів він. — Вона така. Не звертай уваги. Вони скоро поїдуть.
— Скоро — це коли? Через тиждень чи через місяць? — голос Соломії став вищим. — Вони навіть не питають! А ще ця «королева» зайняла НАШУ спальню, Миколо!
— Не починай, добре? — різко перебив чоловік. — Мама вже літня, їй треба допомагати.
Соломія глибоко вдихнула й замовкла. Але придушений гнів клекотів у грудях.
Кожен новий день був повільним, як тягуче болото. Надія Михайлівна не припиняла командувати, посилала Соломію до магазину, вказувала, як «правильно готувати для сім’ї», критикувала все: від зачіски до, за її словами, «жалюгідних кулінарних здібностей». Соломія мовчала, стискала зуби й варила борщі, готувала тушковану капусту, яку так любила свекруха.
А потім Надія Михайлівна оголосила:
— Через пару днів приїде Василь, мій син, твій швагер. Сподіваюся, ви не проти? Йому там у селі самотньо після розлучення. Хай трохи поживе у вас. Все ж таки рідня, а місця у вас багато. До того ж він останнім часом зачастив до чарки — от я й запросила.
Це стало останньою краплею.
— Ні. — Голос Соломії пролунав твердо, навіть несподівано для неї самої.
— Що? — Надія Михайлівна насупила брови.
— Я сказала: ні. Більше так не буде. Ні Василя, ні Оксани, ні вас. Годі. Ви вже тиждень тут, і мені це набридло.
Свекруха повільно обернулася й пройшлася по обличчю Соломії холодним поглядом.
— Це що за тон? Ти чоловіка запитала?
— Мій чоловік тут ні до чого. Це моя квартира. І я більше не збираюся терпіти, як ви встановлюєте свої порядки в моєму домі. Це мій дім, Надіє Михайлівно. Ваш дім — деінде.
Лице свекрухи почервоніло, густі брови зсунулися. Але щось у голосі невістки зупинило її.
— Отак от? — через хвилину кинула вона. — Ну що ж. Тоді я поїду до себе. Хіба можна жити в такій атмосфері. Зате тепер я знаю, яка ти гостинна.
До вечора Надія Михайлівна разом із донькою збирали речі, кидаючи на Соломію зневажливі погляди.
Микола щось незвМикола мовчав, але коли мати з сестрою зачинили за собою двері, він глянув на Соломію і тихо промовив: «Дякую, що встояла, а то б так і жили в їхніх правилах».
