У затишному містечку Озеряни, де вечірнє сонце тоне у воді, а старі дерев’яні хати ледве дихають спогадами, Марія Іванівна повернулася з базару, несучи важкі пакети. На солодке взяла кавуна, знаючи, як син зрадіє. Поставивши сумки в сінях, вона завмерла — з кімнати сина чулися пошепки, ніби хтось таємно розмовляв. Серце Марусі затріпотіло. Вона зайшла й очам не повірила: її син, Тарас, сидів на підлозі з незнайомим чоловіком, разом рухали дерев’яними фігурками, усміхалися й шепотіли, немов боялися розвіяти цю мить. Марія вдивлялася в гостя — і серце впало.
— Чого ти все вдома сидиш, Тарасе? — не раз бурчала вона синові. — Так і проживеш вік самотній! Глянь на Петра, твого колишнього друга. Вивчився на слюсаря, працює, все в лад. Оженився, син народився, веранду добудував. З дружиною, правда, розійшовся — не підійшли характерами, буває. Та Петро не засмутився: знайшов іншу, з дитиною, потім ще свого народили. І від першої дружини хлопчика на літо до бабусі везе. Усі щасливі, навіть колишня — теж заміж пішла. А сусідка тітка Оля взагалі у захваті: троє онуків, дім повний дитячого сміху, життя б’є ключем! Петро з новою дружиною, Олесею, із усіма дітлахами справляється, а тітка Оля на підхваті. У них усе вийшло, а ти все сидиш!
— У нас тихо, — продовжувала Марія, хитаючи головою. — Ну в кого ти такий, горе моє? Нас з батьком не стане, один залишишся, й слова сказати нікому! Та вимкни свій верстат, коли мати з тобою говорить!
Тарас вимкнув машинку, підвів очі від роботи:
— Усе гаразд, мамо, у мене термінове замовлення.
— Ну звісно, Тарасе, — зітхнула мати. — Нічого не зміниться. Тридцять два роки вдома сидиш, й сидітимеш. Нічим тебе не зрушиш. Ще й батько тебе підтримує, усе мовчить та мовчить. Ох, сину, батько твій тихий, а ти ще тихіший!
Марія вийшла з комори, де Тарас облаштував майстерню.
Тарас ледве закінчив дев’ять класів у місцевій школі. Вчився добре, але до школи ходити не любив. Не подобалося, що там усі кричать, бігають, заважають думати. Після школи сказав: вчитися далі не буду, у мене є улюблена справа, на все життя вистачить. Теслею він був уже непоганим. Батько все життя пропрацював теслею на місцевій фабриці й привчив сина до ремесла. Тарас виявився ще більшим мовчазником, ніж батько. Любив працювати з деревом наодинці, щось обмірковуючи.
Мати хвилювалася: може, з хлопцем щось не так? На вечірки не ходить, на дівчат не дивиться, усе сам да сам. Гучні всі, каже, нудні. Мені й так добре. Заробляв Тарас, правда, непогано. У коморі зробив майстерню, цілими днями щось вирізав: то іграшки дерев’яні, то дрібні меблі. Стілець зробив — любо-дорого! ЗЗимового вечора, коли за вікном кружляли сніжинки, наче білі птахи, маленька Лізка вперше назвала Тараса татом.
