**Щоденник без статусу**
Вікторія підійшла до дзеркала в передпокої, поправила локони й ще раз прискіпливо оглянула себе. Нова сукня — темно-синя, стримана, але витончена — сиділа ідеально. Туфлі на невисокому підборі, сумочка в тон. Все, як треба для зустрічі з колегами чоловіка.
— Олежу, я готова! — голосно промовила вона у бік кабінету.
— Йду, йду! — відгукнувся чоловік, але звуки з кабінету свідчили, що він все ще розмовляє телефоном.
Вікторія зітхнула. Знову спізнюватимуться. А вона так старанно готувалася справити гарне враження на цих людей, з якими Олег тепер працював у новій компанії. Три місяці минуло з моменту, як він отримав посаду заступника директора, а вона досі відчувала себе невпевнено на корпоративах.
— Віку, слухай, — Олег нарешті з’явився у передпокої, застібаючи піджак на ходу. — Там буде Богдан Іванович із дружиною, пам’ятаєш, я розповідав? Він дуже впливовий, від нього багато залежить. Постарайся знайти з його дружиною спільну мову.
— Звісно, постараюся, — кивнула Вікторія. — А чим вона займається?
— Та не знаю точно. Напевно, домогосподарка. Або чимось громадським. Благодійністю, мабуть. Поговориш — дізнаєшся.
Олег говорив поспішно, очевидно думаючи про щось інше. Вікторія зрозуміла, що деталей не дізнається, і мовчала.
Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і тихою музикою. За великим столом вже сиділо кілька пар. Олег одразу ж підійшов до чоловіків, залишивши Вікторію наодинці з дружинами.
— Ви, мабуть, Вікторія? — звернулася до неї елегантна жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Наталія Богданівна, дружина Богдана Івановича. Олег нам про вас розповідав.
— Дуже приємно! — Вікторія простягнула руку. — А що саме він казав?
— Так, загалом. Що у нього чудова дружина, яка його у всьому підтримує, — посміхнулася Наталія Богданівна, але в її очах блиснуло щось оцінювальне.
Вікторія сіла поруч, відчуваючи легку напругу. Решта жінок за столом були приблизно того ж віку, що й Наталія Богданівна, усі одягнені дорого й із смаком.
— А ви чим займаєтеся, Вікторіє? — запитала худа брюнетка, яка представилася як Оксана.
— Працюю перекладачем, — відповіла Вікторія. — Фріланс, переважно технічна документація.
— О, як цікаво! — зіскрикнула Наталія Богданівна, але її тон свідчив про зворотнє. — А які мови?
— Англійська та німецька.
— Зрозуміло. А діти є?
— Поки немає, — Вікторія відчула, як червоніє. Це питання завжди ставило її у ніякове становище.
— Нічого, ще все попереду! — співчуваюче зауважила третя жінка, повненька блондинка. — Я ось трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.
Розмова пішла звичним руслом. Жінки обговорювали дітей, онуків, відпустки на престижних курортах, покупки. Вікторія слухала, зрідка вставляючи репліки, і відчувала себе дедалі чужою у цій компанії.
— А ви, Вікторіє, у якій фірмі перекладаєте? — раптом запитала Оксана.
— Працюю з різними замовниками. Сама на себе, можна сказати.
— А, фріланс, — кивнула Оксана. — Це, мабуть, зручно, сидіти вдома. Але доходи, напевно, нестабільні?
— Нормальні доходи, — відповіла Вікторія трохи різкіше, ніж хотіла.
— Ну так, звісно, — Наталія Богданівна посміхнулася тою самою беззмістовною посмішкою. — А ми ось із дівчатами заснували благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Ви не хотіли б до нас приєднатися?
— Я подумаю, — обережно відповіла Вікторія.
— Тільки там треба час знаходити, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас дівчата всі вільні, чоловіки гарно заробляють, тому можемо собі дозволити громадську діяльність.
Вікторія кивнула, добре розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо вона мусить працювати. А отже, вона не справжня дружина успішного чоловіка.
— Віку, як справи? — Олег нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із панянками?
— Так, усе чудово, — натягнуто посміхнулась вона.
— Олеже Вікторовичу, у вас така мила дружина! — промовила Наталія Богданівна. — Ми її до нашого фонду запрошуємо.
— О, це ж чудова ідея! — підхопив Олег. — Вікторіє, це якраз те, про що ти казала, що хочеш чимось корисним зайнятися.
Вікторія здивовано подивилася на чоловіка. Коли вона таке казала? Навпаки, вона скаржилася, що роботи стало більше й часу ні на що не вистачає.
— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.
— Звісно, подумайте, не поспішайте, — кивнула НаВікторія глянула на годинник, усміхнулась і зрозуміла, що нарешті знайшла свій шлях — не через статус чужого імені, а через власні досягнення.
