І щоб до мого повернення квартира була наче з голочки! гукнула Оксана Степанівна, вибігаючи на сходову клітку, і так гримнула дверима, що аж шибки здригнулися.
Леся, котра саме поспішала вниз, теж здригнулася від несподіванки. Молилася, аби сусідка її не помітила, та марно помітила ж.
О, Лесюнько Доброго ранку!
Жінка квапливо поставила на підлогу картонну коробку з-під мультиварки й набагато швидше, ніж потрібно, почала застібати ґудзики на пальто. Вочевидь, поспішала кудись.
Доброго дня, Оксано Степанівно, стримано посміхнулася Леся. Знову дітвора щось утнула?
Ой, це ще мяко сказано! Уже нервів не стає буркотіла сусідка, борючись з останнім ґудзиком.
У цей момент коробка на підлозі заметушилась.
Від несподіванки Леся мало не підскочила хоча відстань була цілком безпечною.
Ні, Лесі страху в житті бракувало, проте подумати не могла, що всередині цієї коробки хтось є…
“Хто ж там?!”
Уява одразу намалювала живу мультиварку, яка качала характер от вона й удостоїлася статусу “утилізована” за погану поведінку.
Ось, помилуйся, сказала Оксана Степанівна, піднімаючи коробку, щоби показати вміст.
Леся спустилася на сходову, підійшла із цікавістю й обережно зазирнула.
Звісно, вона чудово розуміла, що живої мультиварки там не може бути, але й очікувати такого не могла.
Ай, яка ж краса! видихнула Леся, зустрівшись поглядом із крихітним котеням.
Та нічого там милого немає, пробурмотіла Оксана Степанівна, накриваючи коробку.
Де ви його взяли?
Діти до хати напросили… Жалію, що взагалі пустила кота до себе. Стільки мороки словами не передати. Сама повелася на ці очі, на гарнюню мордочку. Але недарма кажуть: «Не все те золото, що блищить». Надворі лапочка, а за характером мій колишній.
То нічого, трохи підросте й стане спокійнішим, підбадьорила Леся. Хіба ви його до ветеринара ведете? Щеплення йому зробити?
Які ще щеплення і ветеринар?! махнула рукою Оксана Степанівна. Дістав уже, нема сил терпіти! Вирішила вивезти на дачу. Там і жив би
Леся здивовано подивилася. Пожартує, може? Та по нахмурених бровах і погляду зрозуміла не до жартів. Тай на календарі не перше квітня, а пятнадцяте листопада.
На дачу? В кінці осені?..
А що, чекати весни, по-вашому? Яка різниця! Хоч зараз, хоч узимку Не котеня це, а якась оказія!
Від переповнених емоцій Оксана Степанівна важко перевела подих, а коли його відновила, повела далі:
Ти б бачила, що те мале виробляє Я навіть після розлучення й двох дітей стільки заспокійливих не ковтала! Остаточно на дачу його!
А може
Не такий розумний, як здається! Можу лишити у дворі там його й знайшли. Але діти знову додому притащать, ще й у шафі сховають. Та й сам зайде, а мені таке “щастя” не треба!
Оксана Степанівна дістала телефон, глянула на годинник:
Ти мене вже добряче забалакала, Лесю! Мені бігти треба, на маршрутку б не запізнитись.
Зручно взявши коробку, сусідка розвернулася і спустилася сходами, міцно тримаючись за поруччя.
А Леся проводжала її поглядом і дивувалась: як можна отак вивезти крихітку й кинути на самоті? Та він же й дня там не проживе…
Оксано Степанівно, зачекайте! раптом крикнула вона.
Що ще? Я ж сказала поспішаю!
Не треба його на дачу. Давайте я знайду для котеняти добрі руки. Віддайте його мені, будь ласка.
Сусідка різко зупинилася, повільно обернулася:
В добрі руки Це натяк? Мовляв, у мене руки погані? хитро прищурилась вона. Та я цими руками двох дітей виростила!
Та ні, я щиро просто хочу знайти йому дім На дачі він не виживе.
Якщо захоче виживе! А як ні ну не його доля Не треба мені його!
Та ви ж своїх дітей не вивозите куди-небудь, хоч і сваритеся щодня!
Мої діти це мої діти, а це Якщо хочеш бери.
Вона поставила коробку на підлогу.
І мені простіше: економлю на дорозі, та й погляну, надовго тебе вистачить! прошипіла й швидко зайшла до квартири, знову гупнувши дверима. Уже з-за дверей почувся голос:
Я не зрозуміла! Чого ще ніхто не прибирає? Давайте сюди телефони!
Що й далі відбувалося в тій квартирі, Леся вже не почула. Взяла обережно коробку, перевірила, що котеня там, і піднялася на свій поверх.
Так, зовсім раптово, стала вона “щасливою” власницею коробки з-під мультиварки й
маленького пухнастого котеняти, що заглядав просто в душу.
Леся й близько не думала, що у неї вдома оселиться такий квартирант. Тим паче сьогодні Вона ж просто йшла до магазину по каву, яка раптово скінчилася. А тут ось який поворот.
До тварин, чесно кажучи, відчуття мала рівні. Не було тієї шаленої любові, про яку годинами можуть говорити господарі собак і котів.
Але дозволити Оксані Степанівні лишити котеня на дачі вона не могла.
Просто тому, що “байдужість це не безсердечність”. Бо так не можна!
Та й для чого такі різкі заходи, якщо можна просто знайти людину, котра із задоволенням забере малюка?
А такого красунчика, Леся була впевнена, точно заберуть.
Вистачить тільки зробити кілька гарних фото, виставити в інтернет і черга охочих зявиться під дверима.
Ось і все!
*****
Не гаючи часу, одразу сфотографувала котеня вдома, розмістила знімки у форумах, у темах Віддам у добрі руки й Віддам безкоштовно.
З полегшенням вирушила по каву й
по корм для кошенят (ну треба ж чимось годувати малыша, поки не заберуть).
Разом із кормом купила ще лоток і наповнювач. Витрати непередбачувані, але інакше ніяк.
“Віддам потім все новому господарю”, думала Леся, лагідно посміхаючись.
За словами Оксани Степанівни, котеня кликали Пампушком, але він зовсім не відгукувався. Тож Леся придумала інше імя, довго перебирала і
Тепер ти Марчик! Як тобі імя? запитала вона.
Мяу! відповів Марчик і мерщій побіг гратися з пухнастими тапками, бо це ж він у хаті наймиліший!
Леся усміхнулася й присіла до роботи: вона приватна фотографиня. Її фотосесії приносили задоволення й гарний прибуток.
Слід було терміново обробити фотосесію для клієнтів. Ввімкнула компютер, відкрила Photoshop і вже хотіла приступити
Та не встигла.
Марчик, справившись із тапками, почав шалені перегони квартирою гупання, стукіт, сміх крізь сльози.
Ой, малий! гукнула Леся, обертаючись, суворо вказавши пальцем.
Котеня спинилося, глянуло мовляв, що ще хоче?
Я все розумію, гратись хочеться Але ти тут лиш гість тимчасово
Мяу!
Не сперечайся! Не заважай працювати
Дарма вона це сказала.
Марчик поглянув так жалісно, що Лесі стало невимовно соромно. Ну як такого сварити?
Гаразд, грайся, тільки тихо.
Кіт щасливо скочив далі, розвидався немов у власному Формулі-1: влітав у стілець, шафу, крісло.
“Бачу мету не бачу перешкод!” подумала Леся. Щоб приглушити шум, навушники врятували, включила музику.
Та за кілька хвилин Марчик з крилами турбіни влетів під стіл і лапкою висмикнув живлення з розетки. І щез, як і не було!
Та ну! тільки й змогла прошепотіти Леся, дивлячись на темний монітор.
Далі по квартирі вже бігали удвох: Леся й Марчик. Кота не спіймала, зате зустрілася зі стільцем великою пальцею раз, і двічі коліном із кріслом.
Ввімкнувши компютер, промотала форуми: лайків сотні! Але коментарі ті самі:
“Класнючий!” “Вам пощастило!” “Яке диво!”
Жоден не написав, що забере. Жодного дзвінка, і під порогом нікого.
Леся підкоригувала оголошення: готова особисто привезти котика хоч на інший кінець Києва, хоч у Львів, хоч у Донецьк, хоч до краю світу!
Може, людям добиратися незручно, а так обовязково хтось відгукнеться
Згодом Марчик, втомившись, стрибнув пятою спробою на диван, розклався пузиком догори «Люби мене таким, як я є!». Леся сіла поряд, гладила й гладила поки обидва не задрімали.
Прокинулись уже ввечері Про роботу в той день годі й згадувати.
*****
Тиждень потому Леся зрозуміла знайти для котеняти дім не так вже й просто. Лайки додаються, коментарі повні захвату, але все безрезультатно.
Ще через три дні Леся всерйоз задумалась:
Що, як Марчика ніхто не забере? Залишиться в мене?
Та ще цього мені бракувало! вигукнула, а потім сама себе присоромила. Бо Марчик спав біля клавіатури, обійнявши лапками мишку, й обурено пирхнув: Тихий час а ти кипиш!
Леся гірко зітхнула, втупилася в екран нічого нового. Всі захоплюються китем, а вона
втрачала надію.
Пригадала, як нещодавно ходила до психолога, шукала, чого їй бракує для щастя. Робота улюблена, фінанси в порядку, квартира своя, життя повне. Але щось гризе зсередини. Не хлопці особисте вона поставила на паузу.
А що?
Не допоміг і психолог: Розмовляйте із собою, порадила. Балачки закінчувалися склянкою води й таблеткою від головного болю.
Від подруги Альони почула: Ти просто від ситості дурієш! Маша ж жартувала: Може, тобі жиру бракує ще з дитинства мало пиріжків їла!
Та жодна подруга не допомогла. Леся вирішила більше не забивати голову дурницями. Але тепер подумала: Може, насправді мені просто не вистачало Марчика?
*****
Від дня, коли Леся прихистила пухнастого квартиранта, минув місяць. Пролетів, мов один сон.
Ніхто Марчика так і не забрав хоча під фото було рівно тисяча двісті двадцять вісім уподобань. Чому? Почала розуміти: мабуть, так мало бути.
За місяць стільки всього трапилося, що якщо занотовувати получиться “Війна і мир” в чотирьох томах.
Почнімо з Марчика. Розумний, хитрий з півслова Лесю розумів, навіть коли вона десятий раз просила не “дизайнити” диван.
А ще
пробував себе у різних професіях. Почав із дизайну інтерєру: змусив змінити чотири види штор, поки Леся не вирішила й без штор краще.
Випробував себе і як шеф-кухар: переглядав, їв все з кухонного столу по чуть-чуть, крутить носом Та не кухар з нього.
Розумнику підкорився життєвий девіз: котячої радості побільше, турбот хазяйці поменше. Радість кота і радості господарки, звісно, різні.
Для Лесі радість поспати й встигнути обробити фото. А з появою котеняти наспатися складно.
Лише сяде чи ляже Марчик тут як тут: “Будеш гратися?”
Тоді заведеться так! Неможливо й описати.
Тепер Лесю розуміла Оксану Степанівну: важко, так. Але й кинути не могла б. Навіть якщо втомилася безмежно.
Попри це, зявилося багато доброго. Насамперед Леся перестала шукати “чого їй бракує”. Питання вирішено!
Друге прибирання навчилися робити швидко: поки Марчик спить.
Незліченно веселих історій! Радість, коли Марчик навчився ходити в лоточок сам А раніше таскала його туди щоночі навіть о третій сорок одна. Котику треба не вибираєш!
Тепер же просльозилася на радощах! Сон подовжився на дві години щастя!
Звісно, бувало, що лампочка-нічник ставала обєктом ігор. Вночі вмикає, вимикає Довелося ліхтарик сховати. Туди ж і штори.
А ще Леся зробила відкриття: це не Марчик у неї живе, а вона приходить до нього в гості. Бо від ранку до вечора вона на роботі, а господар дому він.
Вона зрозуміла: нема сенсу шукати нові руки для Марчика вона й є та любляча хазяйка, з ласкавими й добрими руками, яка готова і ночами вставати, і в прятки грати, і футбол, йому животик чесати до засинання.
Готова любити його, бо він неможливо не любити.
І він її любить, по-особливому: більше не будить уранці, аби поспала від душі, а просто лягає поряд і чекає Мовчки чекає, поки її сон закінчиться. І тільки поглядом говорить:
“Ну скільки ще будеш спати, хазяйко? Я ж сумую…”
Але Леся вже знала: вона ні про що не шкодує.
