Не знаю чому, проте, ні моє життя, ні життя моїх батьків не було легким. Точніше, навпаки – ні життя батьків, а потім вже й моє. Між собою батьки гарно ладнали, намагались разом витягнутись до кращого, як молода рослинка тягнеться до сонечка. Та тільки у нас починало все налагоджуватись, все так само й руйнувалось. От просто наперекір всьому. Всім старанням, пориванням та бажанню змінити власну долю, та долю нашої родини.
Я пам’ятаю, як ми жили всі разом із бабою, дідом, я, мама й тато у двокімнатному будиночку. Так, там була е невеличка кухня та ванна, проте для двох родин врешті, місця малувато. Але що було вдіяти. Батьки працювали по дві, а інколи й три зміни. Я майже їх не бачив, моїм вихованням займався дідусь з бабусею. Колись, коли я ще був меншим, то ображався на рідних за йе, проте коли сам вже виріс, та намагаюсь до купи зліпити власне життя – все зрозумів. У них просто не було вибору, от і все.
Як сьогодні пам’ятаю, тільки-но батьки трішки назбирають грошей, аби заробити хоча б косметичний ремонт вдома, бо пліснява вже з’їла ті столітні шпалери, то відразу або хтось захворіє дуже сильно, або просто вночі вшкребеться крадій і забере навіть ті крихти, які ми мали. Й так було не раз. Скільки разів ми б не викликали поліцейських, вони просто розводили руками.
Якось мама вже не витримала, вирішила сходити до бабки. Батько тільки посміявся. Мовляв, занесеш шарлатанці гроші, яких у нас й так немає, а вона тобі просто дурні наговорить, та зробить так, що ти іще не раз до неї з тими ж грошима повернешся. Він злився. Я розумію чому. Але що вдіяти. Мені здавалось, мама була просто у відчаї. Нічого не виходило.Ніби замкнута порука. Куди не повернеш, а тобі не дадуть виплигнути із нього. Повернуть на твоє заслужене місце.
Мама повернулась додому зі сльозами на очах. Нічого не сказала, проплакала до самого ранку наступного дня. А через деякий час ми переїхали в інше село, те що ближче до міста. Та знаєте що, після того наше життя трішки змінилось. Так, довелось ще з рік віддавати позичені гроші, та то фактично ні чим не відзначилось на нашому побуті, адже відразу по переїзду у батьків все почало виходити. І робота легше пішла, а гроші потекли, не річкою звісно, проте для нас то було як прорив дамби. Мені навіть купили мій перший телефон у п’ятнадцять років. Я, мабуть, ще ніколи не був таким щасливим. Почала наша родина жити так як і всі. До хорошого швидко звикають.
Коли мені виповнилось вісімнадцять, я вирішив, що буду жити окремо від батьків. Хоч до університету було досить зручно їздити із батьківського дому, та чоловікові необхідно ставати самостійним. На спині батьків далеко не заїдеш. Я знайшов роботу, та почав самостійне життя. І тут мені пригадались часи, коли ми жили всі разом в маленькому будиночку. Коли грошей не вистачало навіть на саму погану шоколадку раз в місяць, а то й більше. Для мене солодощі були тільки на свята, й то, це максимум. Тож, до чого веду. Таке само життя в мене почалось знову. Тільки я мусив із цим всім самотужки справлятись. Чесно сказати, руки до кінця цього нестерпного року почали просто опускатись. Не хотілось нічого. НІ того навчання, яке могло мені дати стрибок в майбутнє, ні тієї роботи, ні самостійного життя. Хотілось звернутись в клубочок та заскавчати, як цуценя, яке щойно відлучили від мами.
Я йшов додому під дощем, хотілось плакати. Біля зупинки стояла стара бабуся, продавала нарциси. Такі гарні. Здавались останнім промінчиком сонця в цьому похмурому дні. В кармані лежали останні гроші, та мені вони ніби муляли. Вирішив, куплю ті квіти. Й бабуся не буде мокнути, й мені… А що мені? Чомусь прсто захотілось так зробити.
-Бабусю, скільки кошту букетик?
-П’ятдесят гривень.
-Давайте мені обидва, та йдіть додому, не мерзніть.
-Ой синку! Ти так мене виручиш. Вже всі ноги мокрі, в колінах крутити почало! Оце хоч хлібчика додому тепер зможу взяти.
-На здоров’я, бабусю. Йдіть, не мокніть більше.
Бабуся мені в слід набажала силу-силенну всякого хорошого. Мені так тепло стало на душі, ніби й справді сонечко пригріло.
Йшов додому та посміхався. Відчуття було, ніби я не бабусю із дощу додому відправив, а звернув гори, чи врятував ціле місто від неминучої біди. Зникло те відчуття образи на світ. Тяжкості на душі.
За декілька днів після цього до мене в гості приїхали батьки. Мама відразу звернула увагу на квіти у вазі. Сказала, що колись, вона купила точнісінько такі само квіти у бабусі на ринку, вона стояла під магазинчиком із букетиком, а на голову лив дощ. Вона не втрималась та замість того, аби купили додому хліб, вона придбала той букет. Бабуся запросила її наступного дня до себе, а потім наше життя змінилось. В мене промайнула думка, а може то та сама бабця, але здалось все надто абсурдним. Коли я провів рідних на вокзал, мене смикнув хтось за рукав. То була бабця із букетиком.
-Сьогодні грошей не потрібно. Тримай, подаруєш дівчині своїй.
-Та ж я не маю дівчини…
-Ліда Степанівна! Стільки років! Я до вас приїздила не раз, але жодного разу не застала вдома.
-Еге ж, не застала. Бо тобі вже вистачить. За сина подумала б краще. Але нічого. То вже в минулому все. Завтра буде легше. Тримай квіти кажу!
Я взяв квіти та дивився, як бабця чалапає до виходу. Не мав що сказати. Життя ніби й текло так само як і раніше, та чомусь в мене було відчуття, що щось змінилось. І справді. Після того, коли я відвідав останнє, життя пішло веселіше. Й на роботі зарплатню підвищили. Знайшов дівчину, якій тепер купую тільки здоровезні букети нарцисів. Та що головне, почав звертати увагу на збіги, які в реальності геть не збіги.
