Ніч, що скупчилась над містом, ніби чекала на біду. Важкі хмари повзли по небу, наче несли вагу нездійснених надій і зламаних доль. Автомобіль ковзав по мокрому асфальту, немов привид, залишаючи за собою слід фар і тишу, прорізану тривогою. Олег сидів за кермом, стискаючи його так, ніби від цього залежало життя. Кожна нерівність дороги відлунювала в його хребті, як удар молотане фізичний, а духовний, наче сама доля нагадувала: нічого не буде легко.
У машині стояла тиша, яку порушувало лише нерівне дихання Іринки поруч. Вона відкинулася на сидіння, ніби намагаючися втекти від болю, страху і самої себе. Її рука лежала на животівеликому, наче в ньому був не лише дитинча, а цілий світ, який ось-ось розсиплеться. У її очах, впялих у сіре, мертве небо за вікном, не було світла. Лише туга. Глибока, всепоглинаюча, як зимовий вітер, що пронизує до кісток. Не страх. Не біль. Саме тугата, що зявляється, коли людина вже розуміє: все скінчено, але все ще сподівається на диво.
«Олеже» її голос був тонший за павутиння, слабкіший за шелест вітру в осінньому листі. «Послухай мене. Будь ласка».
Він кивнув, не відводячи очей від дороги, але все його єствокожна клітина, кожен нервбуло напружено. Він відчував: те, що зараз почує, буде не проханням, а вироком.
«Пообіцяй мені» вона ковтнула, ніби намагаючись проковтнути не лише слину, а й страх. «Якщо щось піде не так не звинувачуй її. Нашу донечку. Вона ні в чому не винувата. Вона просто народилася. Просто прийшла у цей світ. А ти ти мусиш любити її. За мене. За нас обох».
Олег стиснув зуби. Кістки на його руках побіліли, ніби він тримався за останню соломинку в бурхливому морі. Хотілося кричати, що все буде добре, що вона виживе, що вони будуть разомвін, Іринка і їхня донькав будинку, який він будував для них, з дитячою, ляльками і мріями. Але слова лікаря, промовлені пів року тому, встромилися в память, як ніж: «Вагітність при вашому діагнозіце російська рулетка з пятьма набоями в барабані. Шансодин із шести. І це не жарт. Це смерть». Він памятав, як тремтіли руки Іринки, коли вона почула діагноз. Як дивилася на ньогоне з відчаєм, а з блага
