Голод душив нас, що костеніли, але він, щоночі, при світлі місяця, ховав мішечок борошна, який рятував нам життя.
Мене звати Олеся Коваленко, а мого батька — Тарас Іванович. Він був людиною малослівною, але з незламною силою духу. Я народилася в тяжкі 40-ві, коли післявоєнні часи стискали наші домівки, як невидимий мотузок. Злидні були відчутні, а голод — нашим невідступним сусідом. Нас було багато дітей, і мати, виснажена, щодня билася, щоб хоч щось мало опинитися на столі. Батько працював у полі від світанку до заходу, але часто зарплати не вистачало, або роботи взагалі не було.
Пам’ятаю ті тихі ночі, коли шлунок ніяково бурчав, а сон не йшов. Мати, з порожнім поглядом, намагалася це приховати. А батько опівночі завжди вставав. Ми думали, що він йде в сіни або попити води. Ніхто не питав — ми були замалі, щоб зрозуміти всю глибину того лиха, або підозрівати його таємницю.
Роки минули, життя почало дарувати нам трохи ласки, і на столі з’явилося більше їжі. Тоді мати і розповіла нам правду. У найголодніші роки, коли хліб був недосяжною розкішшю, батько кожного вечора, після важкого дня, йшов кілометри до покинутої млинової гути. Там, під покровом темряви й місяця, він якимось чином добував невеличкий мішечок борошна. Ховав його в схованці біля городу, і поступово, завдяки цій «зайвій» муці, мати могла спекти хліб або зварити кашу, що давала нам сил вижити ще один день.
Він ніколи про це не говорив. Жодного нарікання, жодного слова про небезпеку чи виснаження. Його руки, потріскані й міцні, були єдиними свідками цієї тихої жертви. Він не промовляв нам промов про надію — він пек її для нас у цьому таємному хлібі. То не було вкрадене борошно — то була мука з його власної відчаї, перетворена на любов.
Батько врятував нас від голоду не гучними вчинками, а чистою любов’ю, яку повторював щоночі у повній тиші. Зараз, коли я бачу пшеничні поля, згадую батькові руки — вони сіяли не лише зерно, а й надію в серця своїх дітей.
Найбільша любов не завжди кричить — іноді вона міситься в тиші й подається з кожним ранком.
