Північний дзвінок, що розтяв тишу.
Раптом телефон задзвонив о пів на дванадцяту ночі. Марія щойно задрімала під рівним диханням чоловіка, а різкий звук змусив її здригнутися. Вона відчула, як серце забилося частіше у таку пізню пору нічого доброго чекати не варто.
“Іване”, торкнулася вона плеча чоловіка. “Іване, прокидайся! Телефон”.
Він різко підвівся у ліжку, схопивши слухавку. Марія спостерігала, як його обличчя мінялося, блідніючи з кожним моментом.
“Як… коли?” прохрипів він. “Так… зрозумів. Зараз приїду”.
Іван повісно поклав слухавку. Його пальці тремтіли.
“Що трапилося?” прошепотіла Марія, відчуваючи, що сталося щось жахливе.
“Олег і Наталя… він ковтнув. Аварія. Обоє. На місці”.
Важка тиша заповнила кімнату, тільки голосний тикання годинника. Марія дивилася на чоловіка, не вірячи у те, що почула.
Ще позавчора вони сиділи на кухні, пили чай, Наталя розповідала про новий рецепт медовика. А Олег, найкращий друг Івана з університетських часів, згадував веселі історії з рибалки.
“А Віка?” раптом згадала Марія. “Боже, що з Вікою?”
“Вона вдома”, Іван швидко натягнув штани. “Я маю їхати, Маріє. Треба… підтвердити. І ще…”
“Я поїду з тобою”.
“Ні!” різко обернувся він. “Соломія залишиться сама. Немає сенсу її лякати”.
Марія зітхнула. Чоловік був правий не варто втягувати у трагедію їхню дванадцятирічну доньку.
Вона не спала всю ніч. Ходила по квартирі, час від часи поглядаючи на годинник. Заходила до кімнати Соломії та спала мирно, щікою притиснутою до долоні, руде волосся розсипане по подушці. Така спокійна, така беззахисна.
Іван повернувся на світанку, знесилений, з почервонілими очима.
“Все підтвердилося”, сказав він, падаючи у крісло. “Лобовий удар… з вантажівкою. У них не було шансів”.
“Що тепер буде з Вікою?” тихо запитала Марія, ставлячи перед ним чашку міцної кави.
“Не знаю. Залишилася тільки бабуся у селі. Вона дуже стара, ледве ходить”.
Мовчання. Марія дивилася у вікно, де світанок був сірий і похмурий. Віка, хрещениця Івана, була одноліткою Соломії. Тиха білявка, завжди трохи осторонь.
“Знаєш”, повільно сказав Іван. “Я думаю… Може, візьмемо її до нас?”
Марія різко обернулася:
“Ти серйозно?”
“А чому ні? У нас є місце, порожня кімната. Я її хрещений, не можу ж кинути дитину!”
“Іване, це… це серйозне рішення. Треба подумати. Поговорити з Соломією”.
“Про що тут думати?” вдарив кулаком по столу. “Ця дівчина сирота! Моя хрещениця! Я не зможу дивитися собі у вічі, якщо зраджу її!”
Марія прикусила губу. Звісно, чоловік був правий. Але все було так раптово.
“Мамо, тату, що трапилося?” сонний голос Соломії порушив тишу. “Чому ви встали так рано?”
Вони переглянулися. Час правди настав швидше, ніж вони чекали.
“Сонечко”, почала Марія. “У нас… дуже погана новина”.
Соломія слухала мовчки, її очі розширювалися з кожним словом. А коли батько сказав, що Віка буде жити з ними, вона відразу схопилася:
“Ні! вигукнула вона. Не хочу! Нехай їде до бабусі!”
“Соломіє!” гукнув Іван. “Як ти можеш бути такою жорстокою?”
“А мені що? іскрилися очі дівчинки. Це не мої проблеми! Не хочу ділити з нею дім! І вас!”
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Марія з розпачем подивилася на чоловіка:
“Може, не варто поспішати?”
“Ні”, відрізав він. “Рішення прийняте. Віка буде з нами. Соломія звикне”.
За тиждень Віка переїхала. Тиха, бліда, з погаслим поглядом. Вона майже не говорила, лише кивала у відповідь на запитання.
Марія намагалась її підтримувати. Готувала її улюблені страви, купила нову постіль із зірочками.
Соломія ігнорувала Віку. Зачинялася у кімнаті, а якщо стикалася з нею в коридорі, відверталася.
“Годі так поводитися!” лаяв батько. “Будь людиною!”
“А що я роблю? відповідала Соломія. Просто не спілкуюсь. Маю право! Це мій дім!”
Напруга зростала. Марія метушилася між доньками, намагаючись помякшити конфлікт. Але чим більше вона намагалася, тим гірше ставало.
Потім зникли сережки. Її улюблені, золоті, з маленькими діамантами подарунок Івана на десяту річницю.
“Це вона їх узяла!” заявила Соломія, коли Марія помітила пропажу. “Я бачила, як вона заходила до вашої кімнати!”
“Брешеш!” вперше підняла голос Віка. “Я нічого не брала! Я не злодійка!”
Вона розплакалася і вибігла. Іван похмуро подивився на доньку:
“Ти спеСоломія зціпила зуби, але коли побачила сльози у Вікиних очах, несподівано розчулилась і, не кажучи ні слова, обняла її.
