Я працюю вчителем вже близько 20 років. Працюю в рідній школі, де сама давним-давно навчалася. Були у мене вчителі хороші, а були й не дуже. Мені досить глибоко в душі зачаївся спогад про одного мого однокласника Миколу.
Що там говорити, учнем він був поганим. Не виконував домашні завдання, постійно ігнорував зауваження вчителів. Миколу виховувала мама, батька у сім’ї не було, давно залишив їх. Тому Микола з мамою жили дуже скромно. Мама працювала на фермі, зранку о 4 годині бігла на роботу, а Микола залишався сам. Напевно тому інколи був не акуратно одягнений, голодний.
А клас наш був сформований здебільшого з дітей із заможних сімей. Однокласники відносилися до Миколи неоднозначно. Але, на щастя, так склалося, що тих, хто захищав його і хотів допомогти чимось було набагато більше ніж тих, що якось насміхалися з нього. Це завдяки нашій класній керівниці. Вона не дозволяла нікому поділяти клас і не допускала, щоб знущалися з когось. На відміну від нашого вчителя математики.
Петро Васильович дуже прикрий чоловік. Завжди намагався принизити Миколу. Одного разу він дуже образив його, назвавши неповноцінним. Ми усі змовчали, бо боялися цього вчителя, як вогню. І Микола теж ні слова йому не сказав… А даремно! Після цього дня Петро Васильович кожного дня говорив, що Коля дарма ходить до школи, що нічого путнього з нього не вийде, як і з його мами. Хлопцеві було дуже неприємно чути такі слова.
Пройшло багато років. Микола незадовго після закінчення школи похоронив маму й виїхав з села. На зустрічі випускників хтось розповідав, що він у Польщі працює. Довго ніхто про нього нічого не чув, як раптом Коля повернувся до рідного села, в рідну домівку. З собою привіз дружину й двох дітей.
Він дуже подорослішав, змужнів, став справжнім красенем. Почав будувати на місці старої хати великий будинок. В результаті це вийшов не звичайний будинок, а справжнісінький замок, обгороджений високим розкішним парканом. Такої краси у нашому селі ще не бачили.
Коли вже зайшов жити у свою нову домівку, почав нове будівництво. Він викупив найкраще місце в селі, майже у самому центрі й збудував там величезний продуктовий магазин. Але на цьому не зупинився й вже через якийсь рік-два на цій же території з’явився розкішний бенкетний зал. Наше село зовсім змінило свій зовнішній вигляд.
Нещодавно в нас була зустріч однокласників. Серед гостей був і наш математик. Святкували ми у закладі Миколи. Усі його хвалили й дякували, що він так розбудував наше село, дав робочі місця для односельців. Петро Васильович мовчати не міг, давав в’їдливі коментарі й намагався принизити досягнення Миколи. Але ніхто на це уваги не звертав.
Коли всі розповідали, чим займаються й чого досягли за стільки років, Микола сказав дуже влучні слова:
— Дякую всім, хто був певен, що з мене нічого вийде. Якби не ви, з мене точно б нічого не вийшло. Саме вам я зобов’язаний тим, що я маю. Я хотів довести всьому світу, що я не пропащий, хоч у мене й немає заможний батьків. Зараз я власник мережі ресторанів і меценат.
Він це говорив і дивився в очі Петра Васильовича. Той зніяковів і я, чи не вперше, побачила на його лиці нотки сорому. Йому було неприємно, що на нього так звернули увагу, що на нього всі дивилися. Він відчув себе у шкурі того підлітка, на якому він поставив хрест, змусив соромитися своїх батьків й так зіпсував всі спогади про шкільне життя…
