Коли я переступив поріг своєї квартири, то помітив, що мене зустрічає маленький Тимофій.
-Синку, привіт! – радісно привітався з дитиною. – Це ти так сильно скучив за татком, що вирішив покараулити мене у коридорі.
-Звісно, я сумував за тобою, але справа в іншому – його дитяче личко було аж надто зосереджене та серйозне. – Нам треба серйозно поговорити. Прошу за стіл.
Нічого собі, я ще такого не чув, щоб 6-річна дитина думала про серйозні розмови. Та не просто так, а переговори відбудуться за столом. У нашій родині так заведено. Схоже, Тіма помітив, що ми з дружиною сідаємо за стіл обличчя до обличчя, коли говоримо про важливі речі.
Отож я пройшов на кухню, сів за стіл. Зачекав, коли Тимофій вилізе та всядеться на табуретці й почав:
-То про що розмова?
-Не про що, а про кого – виправила мене дитина. – Мені не подобається, що ти не даєш мамі достатньо свободи. Вона ж вільна людина, як ти і я, а вимушена так багато працювати.
-Щось я не розумію. Як це не даю достатньо свободи? Від кого це ти таке почув – я сумнівався, що 6-річна дитина могла сама до цього додуматися.
-Все дуже просто. Приходжу я зі школи, прошу маму допомогти з уроками, а вона мені: «Синку, трішки пізніше. Треба встигнути приготувати таткові вечерю». Або ж кажу, пограймося, вона знову: «Зараз випрасую сорочки нашому татові й будемо гратися». Те ж саме, коли прошу піти погуляти, мама знову: «Складу батькові речі у шафі й тоді підемо».
Ти ж дорослий чоловік, то повинен вміти сам про себе подбати. Моя мама – це твоя дружина, тож піклуватися вона мусить про мене, а про тебе нехай дбає твоя мати, моя бабуся. Зрозумів?
-Здається зрозумів. Хтось дивиться занадто багато дорослих мелодрам.
-То мама сьогодні звільняється від вечері, приготуєш сам? – запитав син з надією.
-Приготую.
-Ура! – гучні крики Тимофія заполонили квартиру. – Зараз мама повернеться з магазину і я повідомлю їй радісну новину, що вона вільна, тож може зі мною погратися.
