У львівській лікарні був звичайний будній день. Люди в залі очікування сиділи, поглиблені у свої клопоти хтось гортав смартфон, хтось бесідував пошепки, а хтось просто дивився в підлогу, наче рахував хвилини до прийому. Медсестри пробігали повз із звичною поспішкістю, лікарі викликали пацієнтів у кабінети, і все йшло своєю чергою.
Аж раптом у залі запановвала дивна тиша. Двері відчинилися, і в приміщення увійшла літня жінка. На ній було поношене пальто, змарне від часу, а в руках вона міцно стискала стару шкіряну сумку.
Погляд у неї був спокійний, але в нь читалася втома.
Люди почали перезиратися. Хтось із молодих пошепки буркнув:
Вона взагалі знає, куди потрапила?
Може, у неї пам’ять підводить?
А чи є в неї гроші на прийом?
Жінка мовчки підійшла до стільця в кутку й сіла, ніби нікого не помічаючи. Вона не виглядала загубленою, просто чужою в цьому новому, стерильному світі сучасної медицини.
Минуло хвилин десять, і раптово двері з операційного блоку розчинилися. У зал упевнено увійшов відомий на весь Львів хірург лікар Богдан Коваленко, чиє ім’я красіло на дошці пошани біля входу. Його знали всі пацієнти, студенти, колеги. Високий, статний, у зелених операційних шатах, він не промовив ні слова, а відразу підійшов до старушки.
Перепрошую, що примусив чекати, промовив хірург і з повагою доторкнувся до її плеча. Мені терміново потрібна ваша порада. Я заплутався.
Усі в залі завмерли. Пошепки стихли. Люди не розуміли, що коїться. Ця людина, за якою зазвичай женуться журналісти, стояла перед літньою жінкою майже з благоговінням.
Тишу перервав співробітник реєстратури:
Стійте… Це ж професор Шевченко, та сама Оксана Петрівна, що двадцять років тому керувала хірургічним відділенням тут, у цій самій лікарні…
І тоді все стало на свої місця.
Ця жінка була не просто колишнім лікарем. Вона була легендою. Тією, що рятувала життя тоді, коли ще не було ні сучасних апаратів, ні хірургічних роботів.
А той самий відомий лікар, що стояв перед не
