Майже сорок років я прожив парубком, не вдавалося мені знайти свою половинку. Звичайно були жінки у моєму житті, але щось не складалося. Чесно кажучи у свої тридцять вісім вже змирився й вирішив завершити пошуки супутниці життя. Але доля вирішила інакше.
В той день я повертався з села від батьків, коли побачив на узбіччі автомобіль з відкритим капотом. Біля нього стояла жінка та бігала маленька дівчинка, я зупинився. Виявилося, що в Людмили, так звали жінку, зламався автомобіль, а вона нічого не розуміє у ремонті, навіть не знає, що робити.
Я запропонував свою допомогу, допоки я шукав причину під капотом, ми трішки поговорили. Люда їхала також від батьків, та дуже поспішала, адже в шестирічної доньки Олі через годину має бути концерт. Та халепа з автомобілем перекреслила всі плани.
Я запропонував підвезти їх до місця призначення, а по дорозі відбуксирувати їхній автомобіль до СТО, адже було видно, що потрібно майстра. Люда погодилася, тож ми поїхали. Дорогою продовжили розмову, я розповідав про своє життя вона про своє з донькою. Виявилося, що Олин батько відмовився від них, про доньку він не згадує. Завезли ми автомобіль, поїхали до Дитячого будинку творчості. Там обмінялися номерами телефонів, я пообіцяв завезти Люду на наступний до СТО забрати автомобіль.
Я зловив себе на думці, що мені подобається спілкуватися з цією сім’єю. На хвилину навіть уявив, що це мої дружина і донька. Наступного дня ми разом з Людою та Олею поїхали по автомобіль. Коли Люда вже забрала своє авто то підійшла до мене й запросила до себе на вихідні, щоб пригостити і таким чином віддячити за допомогу. Я з радістю погодився.
З того вечора ми почали часто спілкуватися, а через місяць я запросив Люду на побачення. Ми почали зустрічатися вже не просто як друзі, а як пара. Ще через місяць я запропонував Люді стати моєю дружиною, а Олі стати моєю донечкою, вони обидві погодилися. Ми відгуляли скромне весілля, та почали жити разом. Оля з першого дня почала називати мене татом, ми з нею гарно ладили.
Через пів року Люда порадувала мене звісткою, що ми станемо батьками. У нас народився чудовий син Павлик. Кожного разу дивлячись на свою сім’ю я боявся, що це все сон, адже навіть не мріяв, що мені так може повезти в житті.
Життя йшло, ми працювали, діти росли, навчалися. Оля виросла дуже розумною та наполегливою дівчиною. Вона закінчила міжнародний ВИШ, започаткувала свою справу та старанно її розвивала. Ми були горді за неї.
Цього року найкращих підприємців міста зібрали для нагородження, за вклад у розвиток міста. Оля також потрапила до списку номінантів. Ми прийшли її підтримати. На церемонію ми побачили Олиного рідного батька, він стояв з гордо піднятою головою комусь щось розказував та тикав пальцем на Олю.
Коли нашій Олі вручили нагороду й надали слово то вона сказала:
– Я хочу віддати цю нагороду людям які навчили мене бути наполегливою і йти до своєї мети. Тату, мамо, я дякую вам за підтримку, я завжди тепер буду опорою для вас.
Після цих слів я помітив, що її біологічний батько намагався зробити кілька кроків у бік нашої Олі, напевно розраховуючи що вона у своїй промові чомусь мала на увазі саме його. Але потім побачив, що проходячи повз нього, вона навіть не подивилася в його бік, то розгублено сів на своє місце. А вона спустилася зі сцени й віддала Люді букет квітів, а мені свою статуетку. Ніхто такого не очікував. І в мене на очах з’явилися сльози радості. Я не зміг стриматися, щоб не заплакати в такий момент. Ми горді, що виховали таку хорошу людину.
