Перш ніж я розпочну розповідати вам свою історію, хочу, аби кожен задумався над швидкоплинністю і крутістю життя. Все може змінитися в один момент, тож потрібно цінувати кожну мить, яку ви проживаєте.
З Тарасом ми познайомилися ще під час навчання в університеті. Відразу я відчула, що між нами якась особлива хімія. Ми почали зустрічатися і проводити багату часу разом.
А згодом вирішили, що потрібно перевестися на індивідуальний план і не витрачати час на щоденні пари. Відразу ж знайшли роботу і почали заробляти гроші. Тож невдовзі ми змогли собі дозволити зняти окрему квартиру і переїхати туди.
Тоді я була невимовно щаслива. А через декілька місяців щастю взагалі не було меж, адже я дізналася, що скоро у нас з’явиться малюк. Перші дні було досить незвично відчувати себе у ролі дружини і підписуватися іншим прізвищем.
Ніяк не очікувала я, що це щастя триватиме не довго. Одного дня мого чоловіка просто не стало. Ви навіть не уявляєте, яким був мій емоційний стан протягом наступних пів року. На фоні цього я ледве змогла народити нашу донечку.
Та й після народження було сумно і депресивно на душі. Гірко усвідомлювати, що Тарас так і не побачить нашу принцесу. А він так чекав на неї.
Життя було нестерпним, адже думки з’їдали мене зсередини. Ще майже рік тому ми планували, як будемо виховувати спільну дитинку, мріяли про щасливе майбутнє, будували плани. Вже навіть обрали шпалери в дитячу і розпочали ремонтні роботи.
Зараз я щаслива, що у мене хоча б є Карінка. Без неї взагалі не знаю, як би я справилася з цією ситуацією. І яким би було моє подальше життя.
З кожним місяцем дорослішання доні я почала помічати, як вона схожа на чоловіка. Здавалося, ніби це точна його копія.
Зараз я точно вірю, що Тарас любить нас і оберігає від усіляких бід. Тепер він завжди буде поруч з нами і я впевнена в його присутності, хоч і не фізичній.
