З того часу як я переїхала до міста в наших стосунках з батьками нічого не змінилося. Кожних вихідних я намагалась поїхати до них, провідати, привезти продуктів, допомогти з господарством.
Та ось моя донька ніколи не хотіла їздити зі мною. Не розумію, чому так складно навідатися до рідних дідуся і бабусі. А потім, коли вона підросла і вийшла заміж, то й про мене забула. Ілоні було важко навіть взяти від мене трубку і поговорити хоча б декілька хвилин. Я вже зламала голову в роздумах, що ж зробити, аби виправити цю ситуацію.
Ми живемо з дочкою в різних населених пунктах. Не так давно їй виповнилося 27 років і на День народження ми, звичайно ж, не були запрошені. Як тільки вона вийшла заміж, я вирішила віддати свою квартиру молодому подружжю, а сама поїхала в село до батьків.
Я зробила це навіть попри власну неприязнь до її чоловіка. Та за документами та трикімнатна квартиру досі належала мені. Я ще не зовсім з’їхала з розуму, аби оформляти щось на їх двох.
Ілона приїжджала в гості лише на деякі великі релігійні свята і то не з особливим бажанням. Вже мовчу про те, щоб нас покликати в гості. Та з її приїздом і в нашому домі порушується ідилія. Як можна бути такою вічно невдоволеною, злою, прискіпливою?
Якось я зателефонувала до свекрухи, аби привітати її з Різдвом і розмова завелась про Ілону. То жінка повідомила мені, що і з нею дівчина не підтримує спілкування. Нібито вона одного разу зробила їй зауваження і після того отримала довічне ігнорування.
І ось нещодавно я знову звернулась до доньки, аби та з чоловіком приїхала і допомогла викопати картоплю біля хати, адже ділянка була величенька. Та мені різко і негативно відповіли, що допомоги чекати не варто. У сім’ї вже є плани на вихідні.
Моя матір вже досить старенька, а я сама знаю, як буду все перекопувати і носити сама. Та це ми переживемо з допомогою добрих людей, а от коли донька із зятем попросять декілька сіток картоплі взимку, ми теж проігноруємо їх прохання.
