Сина Микити Михайловича звуть Роман і проживає він нині зі своєю сім’єю у його квартирі.
Вона хоч була й не в ідеальному стані і з стареньким ремонтом, та така атмосфера навіть була особливої для старого. В цьому був якийсь особливий шарм і ностальгія. Бо саме тут минуло майже все життя Микити Михайловича.
Молода сім’я відразу ж висказала своє невдоволення щодо квартири. Уявляли вони своє житло по-іншому: величезним, просторим, з панорамними вікнами і хорошою інфраструктурою.
Микита Михайлович відчував себе щасливим у цьому домі. Тут завжди пахло юністю, рідними стінами. І кожен раз перед сном в пам’яті оживали ті дні, коли тільки вони з дружиною вперше заїхали сюди, облаштовували побут. Скільки часу і сил було витрачено на закупівлю меблів.
Одного дня Роман прийшов до батька з пропозицією. Та довго чоловік не міг наважитися на розмову. Якесь рішення вони прийняли спільно з дружиною, та яке саме, сказати так і не вдалося.
Із сусідньої кімнати прийшла Юлія. Вона не могла витерпіти нерішучість чоловіка і вирішила озвучити все сама:
– Як ви розумієте, наше житло доволі старе. Ремонт тут не робився вже дуже давно. І зараз ніхто вже так не живе. Ми думали почати тут якісь зміни, але це буде зайва трата часу і сил. Тому наша пропозиція – продати цю квартиру і купити набагато кращу в якійсь новобудові.
– Цікаво, як ви зробите це. Навіть, якщо ми продамо це житло, грошей на новеньку квартиру все одно не вистачить.
– Ви маєте рацію. Тому ми почали уже дізнаватися про кредити, іпотеки.
– Ні, тільки не це. Навіщо влазити в борги, якщо є де жити? Коли назбираєте грошей на нову, тоді й купите її.
– Батьку, не потрібно перейматися цим. Я зараз отримую непогану зарплатню і надіюся, що скоро буде підвищення. Ми зможемо потягнути це.
– Я б не надіявся на те, чого ще нема. Ви вже брали телевізор в кредит і ледве змогли виплатити ці гроші. І взагалі не знаю, як би ви змогли зробити це без моєї пенсії.
– Та це було давно. Зараз все по-іншому. Ми маємо більше фінансових можливостей. Зрештою, ми хочемо, аби ти був нашим поручителем.
– Цього, звичайно, я не очікував. Ні за що в житті я не буду втягуватися в такі авантюри. У мене є деякі заощадження, тому я віддам їх вам і ви зможете купити нову квартиру, але щодо ремонту – це вже справа ваша.
Невістку аж перекосило від люті:
– Ага, квартиру купите ви, я буду вкладати гроші в ремонт, а одного дня виженете мене на вулицю і пустите з торбою по світі. Навіщо мені так ризикувати?
– Я не можу повірити своїм вухам! То що ти пропонуєш купити квартиру і оформити її на тебе? Чи як?
– Логічніше буде оформити її на нас з вашим сином. Ми, між іншим, подружжя. У нас має бути спільне майно.
І тут нарешті проснувся Роман:
– Я зрозумів, батьку, що ця розмова не приведе нас до якогось логічного завершення, тому продовжувати її немає сенсу.
Після цього спільне життя стало неможливим. Пара більше не спілкувалася з татом, робили вигляд, що не помічають його. Згодом навіть не привітали з Днем народження.
Микита Михайлович почав картати себе. Можливо, він винен, що все так сталося? Можливо, його рішення було неправильним? Якби він промовчав і погодився на їх умови, то все було б мирно і щасливо.
