**Щоденник**
Я ніколи не кохав свою дружину й неодноразово їй це говорив. Вона не була винна ми жили досить добре.
Мене звати Андрій Шевченко, живу в Івано-Франківську, де спогади про складні часи досі живуть у серцях. Я ніколи не кохав свою дружину, Соломію, і казав їй це з гіркотою, яку ледве витримував. Вона не заслуговувала такого ніколи не влаштовувала скандалів, не дорікала, завжди була ніжною, турботливою, майже святою. Та моє серце залишалося холодним, як лід на Дністрі взимку. Не було любові, і це гризло мене зсередини.
Кожного ранку я прокидався з однією думкою піти. Мріяв знайти жінку, яка запалить у мені вогонь, яка змусить мене забути про все. Але доля зіграла зі мною злий жарт і перевернула все догори дном, залишивши мене в розгубленості. Соломія була зручною, як старе крісло. Вона ідеально доглядала за домом, була чарівною, й друзі питали: “Де ти її знайшов, щасливчику?” Я й сам не розумів, чому заслужив її вірність. Звичайна людина, нічим не визначна а вона любила мене, ніби я був її цілим світом. Як таке можливо?
Її любов душила мене. Ще гірше була думка, що якщо я піду, хтось інший завоює її. Хтось успішніший, вродливіший, багатший хтось, хто оцінить те, чого я не бачив. Коли я уявляв її в обіймах іншого, мене охоплювала сліпа лють. Вона була моєю навіть якщо я ніколи не кохав її. Це почуття власності було сильнішим за мене, сильнішим за розум. Але чи можна прожити все життя поруч із кимось, хто не розпалює серце? Я думав, що зможу, але помилявся усередині назрівала буря, яку я не міг стримати.
“Скажу їй усе завтра”, вирішив я перед сном. Вранці, за сніданком, зібрав усе мужність. “Соломіє, сідай, треба поговорити”, почав я, дивлячись у її спокійні очі. “Звісно, любий, що трапилося?” відповіла вона зі звичайною ніжністю. “Уявімо, що ми розлучимося. Я піду, будемо жити окремо…” Вона засміялася, ніби це був жарт: “Які дивні думки! Це якась гра?” “Послухай, я серйозно”, перебив я. “Ну добре, уявила. І що?” спитала вона, все ще посміхаючись. “Скажи правду: ти знайдеш когось, якщо я піду?” Вона завмерла. “Андрію, що з тобою? Чому ти про це думаєш?” у її голосі почулася тривога. “Бо я не кохаю тебе й ніколи не кохав”, випалив я, ніби наніс удар.
Соломія зблідла. “Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію.” “Я хочу піти, але думка, що ти будеш з кимось іншим, зводить мене з розуму”, сказав я, голос тремтів від напруги. Вона замовкла, а потім, зі смутком у голосі, відповіла: “Я не знайду нікого кращого за тебе, не хвилюйся. Іди, я залишуся сама.” “Обіцяєш?” несвідомо вирвалося в мене. “Звісно”, кивнула вона, дивлячись на мене. “Почекай, але куди я піду?” зніяковів я. “У тебе немає де жити?” здивувалася вона. “Ні, ми завжди були разом. Схоже, доведеться залишитися поруч”, пробурчав я, відчуваючи, що земля йде з-під ніг. “Не хвилюйся”, відповіла Соломія. “Після розлучення ми продамо нашу хату й купимо дві менші.” “Серйозно? Не очікував, що ти так мені допоможеш. Чому?” спитав я, приголомшений. “Бо я тебе люблю. Коли кохаєш, не тримаєш силою”, її слова пролунали, як вирок.
Минуло кілька місяців. Ми розлучилися. Потім дійшли чутки: Соломія збрехала. Вона знайшла іншого високого, впевненого, з доброю посмішкою. Квартиру, яку вона успадкувала від бабусі, навіть не подумала ділити. Я залишився з нічим без дому, без родини, без віри в людей. Зрада відкрилася, ніж у спину, і до сьогодні чую її голос: “Я залишуся сама.” Брехня. Холодна, розрахована а я повірив, як дурень.
Як тепер довіряти жінкам? Не знаю. Моє життя з нею було зручним, але пустим, а тепер немає й цього. Я в орендованій кімнаті, дивлюся на стіну й переживаю ту розмову. Її спокій, її слова все це була лише маска. Друзі кажуть: “Ти сам винен, Андрію, чого ти очікував?” І вони праві. Я не кохав її, але хотів прикувати до себе, ніби річ. А вона пішла, залишивши мене в самотності, якої так боявся. Може, це моя кара за холодність, за егоїзм, за те, що не цінував її серце. Тепер я сам, і тиша навколо болить більше, ніж її відхід. Що вони думають про мій вчинок? Навіть сам не знаю, хто більший дурень я чи вона.
**Урок**: Любов не можна симулювати. А якщо ти не вмієш дарувати її не вимагай, щоб хтось віддав тобі своє.
