**Щоденниковий запис**
— Мамо, ти зовсім з‘їхала з глузду?
Слова дочки влупилися в Любу наче ніж під ребра. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас уже пальцями показують! Батько — ну ладно, він мужик, але ж мати! Хазяйка! Тобі не соромно?
Сльоза скотилася по щоках Люби, а донька все гарчала.
Її чоловік, Іван, сидів на стільці, понуро опустивши плечі.
— У нас батько хворий, ти що робиш? Йому догляд потрібен! — схлипнув він. — Хіба так поводяться? Він тобі молодість віддав, дитину народив, а ти тепер…
— А як треба? — тихо запитала Люба.
— Що? Ти жартуєш? Подивись на тата… вона жартує!
— Як же ти, Оленко, мене ненавидиш… Наче не мати тобі, а ворог…
— Мамо! Що ти видумуєш? Я зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається!
Люба мовчки розправила плечі, гладко вирівняла складки на хатній сукні.
— Гаразд, йду.
— Куди, Любко?
— Від тебе.
— Як це? А як же я?
Донька вже кричала в телефон, а Іван голосив, наче по померлому.
— Оле-е-енько!
— Що, тату? Спина? Де болить?
— Вона… мати… йде…
— Мамо! Що ти вигадала? На старості літ?
Люба усміхнулася.
Вона складала речі у валізу. Вже хотіла піти раніше, та Іван захворів — хребет його скрутив, стогнав…
— Любо… мабуть, грижа…
— На МРТ нічого не показало.
— Та що там лікарі знають! Вони спеціально не говорять, щоб гроші витягнути!
Тоді вона залишилась. Не змогла кинути “бідолашного”. А тепер…
— Скільки тій життя, Любо? — казала подруга Галя. — Ти як раб на галерах! Що тобі Іван доброго дав? Ні-чо-го!
І правда — що вона згадає? Пилосос? Мантоварку, бо Іван любить манти? Духи, що стояли у свекрухи в серванті? На Восьме березня — три тюльпани?
Підруга вилила правду: як у молодості Іван до неї лапався, а його мати навіть підтримувала.
— Ти його, як кошеня, пожаліла? А себе?
Так і вийшло. Він приліп, як реп’ях. Мати звеліла за нього заміж. “Стерпиться — злюбиться”.
А тепер Люба дивиться на світ очима, з яких злетіла пов’язка.
Піти є куди.
І вона пішла.
Хоч і кричали: “Безсердечна! Чоловік бідний, а вона — гуляща!”
Свекруха навіть “серце” вдарила. Але сусіди всі — на боці Люби. Вони ж бачили, як вона живе.
А потім Оленка прийшла. Просила вибачення.
Було важко, але тепер — наче крила виросли.
Іван приніс чотири гвоздики в газеті. Не прийняла.
А через місяць він вже з тією перукаркою під ручку ходив. Кажуть, у неї не забалуєш.
Та Любі це не цікаво.
Вона вчиться жити.
Оленка записала її до салону.
А Петро запросив у гори, як у молодості.
**Вивчене:** Ніколи не пізно почати спочатку. Важко — лише на старті. Далі, як на крилах.
