Все це відбувалося півроку тому. Тоді ми з чоловіком почали собі шукати будинок для дачі у ближчих селах до міста. Дівчина, що продавала цей будинок, розповіла нам, що він пустує уже кілька років. Його власниці не стало, а діти й внуки жити у ньому не хочуть.
Нам все сподобалось й ми вирішили купувати будинок. Але у ньому залишалось надто багато особистих речей її колишньої жительки, тому я невимушено запитала у її внучки, чи не хочуть вони їх забрати.
– Ні, навіщо вони нам?
– Навіть фото не хочете забрати? – запитала я здивовано.
– Ні, можете їх викинути, якщо вони вам не подобаються.
Тут навіть мій чоловік здивувався. Бо на стінах було чимало фотографій і, враховуючи, що це бабуся дівчини, то було б логічно, що все це близькі її люди.
У цей момент я відразу пригадала свою бабусю і її дивну (хоча, тоді вона мені такою не здавалась) звичку. Щоранку вона прокидалась й бажала кожному зі стінних фотографій доброго ранку. Висіли там і її померлі бабусь з дідусем, і батьки, і чоловік, і живі діти та внуки. І ніхто її слова не казав тоді, що це дивно, чи тим паче не нормально.
Після смерті бабусі, й навіть, ремонту у тій кімнаті, ми не стали прибирати фотографії, бо це частина нашої історії, частина нас самих. Ми знали про цих людей з бабусиних розповідей і хоч половину з них не пам’ятали та було приємно усвідомлювати, що ніхто з них не забутий і ми не будемо.
Ми з чоловіком прийняли спільне рішення, що викидати фото не станемо, бо вони нам не заважають, та й горе внучка може передумати й приїхати за ними. Тим паче кожне фото там не мало якусь історію. По них було видно, як сильно вона любила своїх дітей та внуків, хоча й незмірно сумно було від того, що ніхто не захотів забрати ці фото від такої люблячої бабусі.
Потім ми з чоловіком почали прибирати у домі й наткнулися на дивний стос листів. Всі вони були від власниці будинки до своїх внуків та дітей. Вони були виведені гарним почерком про страшні речі, які вона пережила на війні й після неї. Мабуть, вона не могла, чи боялась, розповісти у голос всі ці жахіття й надіялась, що згодом хтось з рідних людей найде ці листи й поділиться з іншими її відвертістю.
Ми з чоловіком чомусь були переконані, що ці листи можуть стати їх родинною реліквією. Подзвонили дівчині, що продала нам квартиру й попросилися у неї говорити з донькою бабусі, що тут жила. Ми її коротко розповіли про те, що тут знайшли.
– Ох, кому потрібен той непотріб? Нудно її було, ось і сиділа та писала ті листи без зупину! Мені вони не потрібні, можете їх спалити, чи викинути, як вам завгодно!
Мій чоловік дуже творчий й вирішив, що хоче написати з цих листів книгу.
– Мені потрібний їхній дозвіл. Можливо, вони ніколи й не дізнаються про те, що я використав їхню історію, бо нічорта не читають, але я хочу бути впевненим, що все було чесно й відкрито.
На щастя, її донька виявилась дуже простою у домовленостях й за кілька тисяч гривень згодилась підписати договір. Вона нам і розповіла, що вона сьома й наймолодша дитина Ніни Панасівної, а інших вже давно не має в живих. Сама бабуся померла, коли її було 96 років.
На час написання книги, ми з чоловіком вирішили повністю переїхати у цей будинок, щоб він міг краще відчувати його атмосферу.
Доки він писав, я вирішила прибрати весь будинок й згодом дійшла до підвалу. Саме там мене очікувало найприємніше відкриття. Виявилось, що Ніна Панасівна підписувала кожну свою консервацію, наприклад: «Ягідне варення для Олексійка», «Сливове з полуничним варення для Марійки».
Я не могла повірити, що цю милу й люблячу бабусю можна було так просто викинути зі свого життя.
Невже всі дев’яносторічні жінки здатні робити консервації, підписувати їх, а потім йти нагору й писати листи? Ні, але її діти та внуки все одно вирішили, що це непотріб.
Я не можу змиритися з думкою й відчуваю образу на них замість неї. Як так можна було?
