Ніна Степанівна випікала пироги. Сьогодні вона чекає в гості Дмитра, свого колишнього учня. Ніна Степанівна вчителька початкових класів. Так вийшло, що Дмитром піклувалася до закінчення школи. Він для неї найрідніший. Звичайно то несправедливо виділяти одного учня з поміж усіх. Але в хлопця особлива доля.
Коли Дмитра привели в перший клас, всі знали, що він сирота. Батьки розбилися. Їхали в автобусі, сталася аварія. Майже всі живі, жертв було тільки дві людини. То були тато і мама Дмитра. Опікуватися хлопчиком стала бабуся по маминій лінії. Вона старенька, сімдесят років. Плакала, чи вистачить здоров’я виховати внука? Ніна Степанівна з перших днів оточила хлопчика увагою. Вона розповідала дітям, що Дмитрику потрібно допомагати, а не сміятися з нього. Хлопчик виділявся з поміж усіх. Охайне вбрання, але стареньке. На фоні інших дітей виглядало дуже не привабливо. Але де бабуся візьме кошти на нове вбрання. Носив те, що віддавали батьки інших дітей, котрі виросли з того одягу.
Минали роки. Стараннями Ніни Степанівни хлопчик дружив у класі з усіма. Він не почувався відкинутим. Старі речі не ставали на заваді. Але нова біда спіткала Дмитрика. Померла бабуся, коли він був у сьомому класі. Розпач брав хлопця. Адже наразі йому одна дорога в дитячий будинок. Скільки сліз він пролив, ховаючись від людських очей. Адже чоловіки не плачуть. На допомогу знову прийшла вчителька Ніна Степанівна. Вона домоглася взяти опіку над Дмитром. Чому він запав їй в душу, не відає. Але почуває відповідальність за нього.
Все-таки два місяці хлопець жив у дитячому будинку, поки вчителька оформляла документи. Той період його життя Дмитро старався не згадувати. Дуже тяжко вижити, де діти злі й корисливі. Після того як повернувся додому, довго вночі просинався з криками. Снилося, що хлопці з дитбудинку б’ють його. Той сон повторявся дуже довго. В старших класах Дмитро розумів як бідно виглядає поряд із дітьми з багатих сімей. В цей час діти почали ділитися. В кого багаті батьки, ходили разом. В кого бідні, не допускали до себе перші. З часом Дмитра почали сторонитися. Те, що в молодших класах прививали допомагати біднішим дітям, в старших про таке забули.
Ніна Степанівна забрала Дмитра жити до себе, а його квартиру здавали квартирантам. Так полегшили собі життя. Дмитро одяг з чужого плеча більше не доношував, купували новий. Телефон у нього з’явився в останнього із класу. Щоб купити його собі, в десятому класі вечорами працював вантажником. Там не питають документи. Якщо при здоров’ї й не п’є, працюй.
Для Дмитра ближчої людини, ніж Ніна Степанівна немає. Сьогодні він їде її провідати. Це вже не той бідний хлопчина, якому цукерка в той час була недосяжна. Сьогодні це статечний чоловік в дорогому костюмі на дорогій машині. Однокласниці, які у свій час відверталися від нього, наразі дивляться на нього з заздрістю. Жаль, що тоді не розпізнали в ньому майбутнього бізнесмена.
