Чоловік дорожчий за гіркі образи
Олексію, це була остання крапля! Все, розлучаємося! Можеш навіть не ставати навколішки, як ти полюбляєш не допоможе! остаточно поставила я крапку в нашому шлюбі.
Олексій, звісно, не повірив. Був переконаний, що все знову піде звичним сценарієм: стане на коліна, попросить пробачення, купить ще одну каблучку й усе минеться. Так уже було не раз. Але цього разу я справді вирішила розірвати вузи Гіменея. На моїх пальцях каблучок було більше, ніж можна порахувати, а в душі ні життя, ні радості. Що й говорити: Олексій не вилазив з чарки.
А починалося все так романтично.
Мій перший чоловік Дарко зник безвісти. Це було ще в буремні 90-ті. Життя тоді було страшне. Дарко був непростою людиною впертий, різкий, не сидів на місці. Як саме кажуть у нас: «Очі як в орла, а сили мов у комара». Якщо щось йому не подобалось, сварки були гучними. Впевнена, Дарка прибрали під час якихось кримінальних розбірок. Жодної звістки більше не отримала. Залишилася я з двома доньками: Соломії було пять, Одарці два рочки. Минуло десь пять років з його загадкового зникнення.
Думала, що з розуму зійду. Дарка дуже кохала, хоч він був з характером. Ми з ним одне ціле. Вирішила: все, буду сама й роститиму дівчаток. На особистому щасті поставила хрест. Але Життя в ті роки було не з легких. Працювала я на фабриці, а зарплату видавали прасками. Їх треба було продати, щоби купити хоч якісь продукти. Отак і виживала, на вихідних стояла на базарі навіть узимку.
Того морозного дня, коли руки синіли від холоду, до мене підійшов чоловік. Йому стало мене шкода.
Мерзнете, панянко? обережно запитав незнайомець.
Як ви здогадались? ще намагалась жартувати, хоча сама тремтіла. Та в його голосі й постаті ніби було трохи тепла.
Та дурницю спитав Може, грітися підемо в кафе? Я вам допоможу донести праски.
Пішли, бо від холоду точно помру, ледь вимовила я.
До кавярні ми так і не дійшли. Я запросила провести мене до підїзду, попросила приглянути за сумкою з прасками. Мені треба було забрати дівчаток з садочка. Швидко побігла. Ноги від холоду милувалися камінню, та на душі зявилось дивне тепло. Коли ми з дітьми повернулись, здалеку побачила цього чоловіка (назвався Олексієм). Він нервово переступав з ноги на ногу, курив.
«Запрошу на чай, а там як вийде», подумала я.
Олексій допоміг донести сумку аж на шостий поверх. Ліфт не працював, як завжди. Я з дівчатками почала підійматись на третій поверх, а Олексій уже спускався вниз.
Почекайте, мій рятівниче! Ви ж не підете, доки не напою гарячим чаєм! зупинила я його.
Можливо, я не заважатиму? насторожено подивився він на дітей.
Навпаки! Ведіть дівчаток за руки, а я побіжу чайник ставити, запропонувала без тіні сумніву.
Не хотіла втрачати цю людину, вже відчула в ньому щось рідне. За чаєм Олексій запропонував мені роботу помічницею в себе ставка була більша, ніж моїм праскам за цілий рік.
Я погодилась, серце співало, ледве руки не цілувала за таку пропозицію.
Олексій сам розлучався вдруге, від минулої дружини лишився син.
Почалася зовсім інша історія
Ми незабаром побралися. Олексій удочерив моїх дівчаток. Все немов у казці! Придбали чотирикімнатну квартиру, наповнили її гарними меблями, побутовою технікою. Потім збудували дачу. Щоліта їздили відпочивати на море в Затоку. Жили, як у малиновому раю
Сім років як на крилах. Мабуть, Олексій, досягши всього, що мріяв, почав все частіше випивати. Спочатку я не звертала уваги важка робота, нерви, треба ж знімати напругу. Але коли почав перехиляти і на роботі, я вже серйозно занепокоїлась. Вмовляння не допомагали.
Слід визнати, я людина відчайдушна, авантюрна. Щоб відвести його від чарки, вирішила народити ще дитину. Мені вже було тридцять девять, подруги жартували:
Давай, Олю, може й ми задумаємося стати молодими мамами у свої сорок?
А я завжди відповідала:
Як позбудетесь ще не народженої дитини, потім пошкодуєте. А якщо навіть не планували, але народите ніколи не пожалкуєте.
У нас з Олексієм зявилися двійнята. Тепер ми виховували чотирьох дівчат! Олексій не припиняв пити. Тепер уже я захотіла спокою й затишку на природі, завести господарство, тримати худобу. Дітям корисно, а чоловікові не буде часу на чарку.
Продали квартиру, дачу, купили будинок у селищі під Черкасами, відкрили гарне кафе. Олексій взявся за полювання, прикупив рушницю й усе приладдя. В лісі дичини вистачало
Поки не стався той страшний випадок: Олексій знову напився не знаю, чим саме, але оскаженів! Посуду, меблів все перекрушив, навіть рушницю взяв і вистрілив у стелю!
Я з дітьми втекла до сусідів переховуватись. Було по-справжньому страшно.
Вранці стихло. Ми навшпиньках повернулись додому Краще б дітям того не бачити: все розбите, поламане, ніде сісти, нічого їсти, спати ні на чому. Олексій лежав, мертвий у сні.
Я зібрала те, що уціліло, і разом з дітьми рушила до мами. Вона жила поруч у цьому ж селищі. Мама зойкала:
Ой, Олю, що ж мені з твоїм жіночим багатством робити? Повертайся до чоловіка. Всяке в родині буває. Перетреться борошно буде.
Мамі головне, щоб чоловік був гарний, хоч і з капостями.
За кілька днів Олексій примчав. Ось тоді я й поставила остаточну крапку. Олексій нічого не памятав, не вірив моїм словам. Але мені це вже було байдуже. Обрубала всі вузли, мости спалила.
Як далі жити уявлення не мала. Та вирішила: краще голодувати, ніж бути вбитою чоловіком у пяному сказі.
Кафе довелося продати задешево, усе, щоб виїхати подалі. Поселились у сусідньому селі, у маленькій хатинці. Старші доньки почали працювати, а далі й заміж повиходили, дякувати Богу.
Двійнята навчалися у пятому класі. Всі доньки любили свого «тата» Олексія, спілкувались із ним, тому я постійно знала, як він живе. Через дівчат бувший чоловік благав повернутися. Дочки теж вмовляли: «Мамо, ну досить вже гордувати, тато сто раз попросив пробачення! Подумай про себе, тобі ж не двадцять пять» Але я залишалась непохитною. Хотіла життя без екстремальних «сюрпризів» і нервів.
Минуло два роки.
І я зрозуміла, як мені бракує Олексія. Однакове, колишнє кохання не відпускало. Усі подаровані ним каблучки довелось закласти в ломбард. Викупити не вийшло. Шкода. Думками поверталася в минуле. У нашій хаті жила любов. У принципі, Олексій любив усіх дівчат однаково, мене жалів, вибачатися вмів, був доброю підтримкою. В кожного своє щастя чужого не позичиш. Чого ще бажати?
Старші доньки тепер тільки телефонують часу нема. Я розумію: молодість взяла своє. Невдовзі й двійнята полетять у власний світ, а я зостанусь одна. Дівчата як гусенята: виростуть пірячка і розлетяться.
Підмовила я двійнят дізнатись у тата, чим він живе. Може, хтось зявився поруч? Дівчатка все розпитали. Виявилось, Олексій живе і працює у Львові, до алкоголю не торкається, самотній. Дав дівчатам свою адресу. Так, про всяк випадок
Коротко кажучи, ми вже разом пятий рік
Як і казала, я справжня авантюристкаЯ довго вагалася, чи писати Олексієві. Руки тремтіли над аркушем, слова плуталися між хвилюванням і надією. Нарешті набрала короткого листа: «Привіт. Якщо хочеш побачитись чекаю на Великдень удома. Ми всі будемо раді».
Відповіді не було. Я вже й пошкодувала, що зважилась розгортати старе. Та в серці зявилася тривожна, зворушлива надія. На Великдень я зранку вийшла на подвіря. Сонце лагідно огортало стару грушу, і раптом за парканом почувся знайомий скрип. Поволі, ніби боячись ступити, наближався Олексій.
Він постарів, але в його очах знову спалахнуло те саме тепло, яке я побачила того морозного дня біля базару. Похиливши голову, ніяково всміхнувся:
З Великоднем, Олю.
Що ж стоїш, заходь, серце стискалося від радості й тривоги.
Двійнята вискочили, обійняли тата. Я дивилася на них і думала: життя готове ламати, а щастя таке крихке й сильне водночас.
Ми довго сиділи за столом, Олексій розповідав, як важко було випростатись із прірви самотності. Він навіть попросив пробачення не для вигляду, а від душі. І я простила все. За стільки літ ми навчилися ділити й біль, і милосердя.
Того вечора я вперше за багато років лягала спати не сама. За вікном шелестів вітерець, кликала тиша перед новим світанком. Як молода весна, життя знову розкривало обійми. І я знала часом треба втратити, щоб зрозуміти: чоловік, хоч і з гіркими образами, дорожчий за всю минулу біль, коли поруч залишаєшся не сама.
А всередині цвіли червоні тюльпани надії і я вірила: тепер усе буде добре, бо справжнє щастя не розраховується на каблучки, а на те, що вранці хтось просто скаже:
Доброго ранку, Олю. Я вдома.
